Читати книгу - "Сонце і місяць, сніг і лід"

Як і під час подорожей з іншими вітрами, Роло сидів на спині вітру, але цього разу він час до часу підіймав голову та лапи і висолоплював язик назустріч вологому повітрю. Коли дівчина відкрила очі, то з приємністю помітила на своїх руках крапельки роси; щойно вітер шугонув уперед, вони покотилися уздовж її рук, немов намистини.

Однак невдовзі навіть ця подорож почала її стомлювати, вона закрила очі і заснула. Південний вітер ніс її усе вперед і вперед, день і ніч, аж поки з нього не залишився лише легенький вітерець, який заледве міг тримати форму. На останньому подихові він доніс її до засніженої кучугури, твердої, немов камінь, і посадив на вершечку.

— Брате, — слабким голосом привітався південний вітер.

Гучний голос північного вітру розколов снігову кучугуру на мільйони гострих і холодних діамантів, які розсипалися навсібіч. Дівчина падала все нижче і нижче в ущелину із голубого льоду та білого снігу. Коли вона приземлилась, Роло впав на неї; обом перехопило подих.

Північний вітер завив, застогнав і подув в ущелину, жбурнувши дівчину до стіни зі шкарубкого льоду. Дівчина вдарилась головою. Запанувала темрява.

Розділ 27

Коли вона повернулася до тями, то помітила, що лежить у печері зі снігу, підперта льодяним валуном. Перед нею було сіре, мов сталь, озерце, яке відкидало тьмяне світло у бік печерного склепіння. Поруч із озерцем, лише кілька кроків від дівчини, сидів морж. У нього було велике коричневе тіло та довгі жовті бивні.

— Якщо ти розлякаєш мені рибу, то я з’їм і тебе, і твого вовка, — сказав морж.

Тоді підняв своє незграбне тіло і безшумно зник у воді. Дівчина зрозуміла, що він поплив кудись за межі печери, бо більше не випірнув.

— Паскудний характер, — сказав Роло, сидячи поруч із нею. — Відколи вітер нас сюди приніс, я чув від цього моржа лише погрози та образи.

— Який вітер?

— Північний. Південний був надто слабкий.

— Як ти думаєш, північний вітер нам допоможе?

— Не знаю. Він не промовив до мене ні слова, — відказав Роло. — Але приніс нас і наші речі сюди.

Дівчина помітила, що хтось накрив її свиткою, та ще кількома шарами іншого одягу. Вона не була певною, хто саме це зробив: Роло чи північний вітер та хай там як, була йому вдячна. Адже тут панував надзвичайний холод.

Після польоту на південному вітрі її одяг став вологим. Й оскільки на морозі, він, звичайно, замерз, то став твердим і холодним. Вона підвелася, швидко переодяглася, хапаючи все, що траплялося до рук. Нічна сорочка опинилася зверху блузки, але дівчині на це було начхати. Також на ній було кілька спідниць та камізельок, і на додачу — біла свитка. Зрештою, ніхто, окрім Роло та моржа, її зараз не бачив, а якщо по правді, то ніхто, окрім Роло.

Ще до повернення моржа подув північний вітер. Крижаний вихор залетів до печери, відкинув її волосся назад, подув на одяг. Не встигла дівчина й рота відкрити, як він підняв її над землею і разом із Роло виніс їх та їхні речі з печери. Тоді поставив обох на твердій поверхні, поруч із водою, і відлетів собі. Дівчина роззирнулася довкола: від здивування у неї відвисла щелепа. Куди оком кинь — не було видно землі. Вона сиділа на великій брилі льоду, вкритій твердим снігом, що плавала у морі поруч з іншими льодяними брилами, сніжно-крижаними горами та колонами. От воно що! Та водойма у печері зовсім не була озерцем, то було море, що проступало крізь дірку в підлозі.

Від несподіванки дівчина ледь не втратила рівноваги, але втрималася і не впала. А якби крижана брила перевернулася? Наскільки міцною вона була? Дівчина й раніше чула про величезні айсберги та крижані острови на далекій півночі, які вільно плавали у морі, топлячи кораблі та створюючи пастки для моряків. Її батько думав, що саме така доля спіткала корабель Ганса Пітера.

— Чи ти себе добре почуваєш? — у північного вітру був холодний і різкий голос. Від нього капюшон дівчини відкинуло назад, а у вуха повіяло крижаним холодом.

— Так, — вона накинула капюшон на голову і випросталася. — Я тільки не можу зрозуміти: цей лід достатньо міцний, щоб мене втримати? — тоді вона побачила Роло. Він стояв за кілька кроків від неї, широко розставивши лапи, і дивився на неї очима, повними розпачу. — Чи він достатньо міцний, щоб втримати нас обох?

Північний вітер засміявся. Його сміх нагадував звук бурульок, що падали із піддашшя та розбивалися об тверду землю. Дівчина притримувала руками капюшон, щоб захистити свої вуха від цього гучного звуку та від холодного подиху північного вітру.

— Перепрошую, — вітер заговорив тихіше, і в його голосі чулося, що йому справді прикро. — Я вже й забув, які ті люди ніжні. Так, лід витримає і тебе, і твого супутника.

— Дякую! — дівчина опустила руки. — Я думаю, ти знаєш, чому ми тут.

— Так.

Ще мить, і часточки льоду, кружляючи, згуртувалися разом, і перед дівчиною постав сніжно-блідий чоловік з блакитно-білим волоссям та бородою, яка сягала йому аж до пояса, вбраний у довгу пелерину. Потираючи долоні, він зміряв її поглядом:

— Ти хочеш потрапити до палацу на схід від сонця, на захід від місяця, — промовив північний вітер. — І тобі треба знати, чи я тебе туди віднесу.

— Віднесеш?

— Чому б ні?

У дівчини від здивування знову перехопило подих. Промінчик надії зажеврів у грудях.

— Ти справді зможеш допомогти?

— Я бував там і раніше. Хоча ця подорож мене майже доконала, — відповів північний вітер. — І я полечу туди знову, якщо ти налаштована потрапити до палацу.

— Звісно! — вона закусила нижню губу. Попри те, що вітер говорив до неї дружньо і намагався бути тихішим, ніж зазвичай, він все ж залишався північним вітром. Вона повинна була поставити це запитання.

— Чому? Чому ти там уже бував? І чому ти готовий віднести мене до палацу?