Читати книгу - "Сонце і місяць, сніг і лід"

— Тові?

Він звів свої крижані брови догори:

— То ти її знаєш?

— Вона була закохана у мого брата, коли тролівна-королівна перетворила його на ізбйорна, — дівчина замислилася. — Чому ти хочеш скривдити королеву тролів? Мені здавалося, усі твої брати її бояться.

— Ця потвора постійно мені дошкуляє, — видихнув північний вітер. — Вона посміла мені наказувати, вона намагається мене контролювати! Вона змінює погоду, бо хоче, щоб зима тривала ще довше та щоб захоплювала щораз більші території на півдні. Я знаю, навіщо творець вдихнув у мене життя, і скажу тобі отак: безперечно не для того, щоб служити їй.

— Невже королева тролів винна в тому, що всюди панує така холоднеча?

— Звісно! Судячи з твоєї говірки, ти родом з північних земель. Звідти холод не відступав вже кілька десятиліть… Хіба ви, люди, цього не помічаєте?

— Ми помічаємо, але що можемо вдіяти?

— Це правда, ви занадто слабкі, — знову зітхання. — Без сумніву, не варто було й сподіватися, що Това зможе їй нашкодити або що ти нашкодиш, однак якщо хочеш туди потрапити…

— Я мушу! Коли ти зможеш віднести мене туди?

— Ми можемо вирушити хоч зараз, якщо бажаєш. Але я знаю, що ви, люди, потребуєте їжі, а це буде довга мандрівка.

Дівчина сіла на лід поруч із Роло. Вони з’їли яблука, хліб з сиром і скуштували трохи в’яленого м’яса. Потім посмоктали жменю снігу. Дівчина спакувала свої речі до рюкзака і взулася у чоботи.

— Я готова.

Сміючись, північний вітер підхопив дівчину, вовка та рюкзак з речами. Він розростався усе більше і більше, аж доки його людські риси повністю зникли.

— Сумніваюся. Але немає сенсу чекати довше.

І велика вируюча маса вітру, льоду і люті, спрямованої на королеву тролів та її недосяжний палац, ринули в небо.

Якщо раніше їй здавалося, що інші вітри були сильними, зараз вона розуміла, що це було ніщо, порівняно з їхнім старшим братом — вітром Півночі. Дівчина почувалася немов богиня або як одна з валькірій[9], що мчить над землею у чарівній колісниці. Вони полинули над океанами, горами, долинами, прямуючи до сонця і місяця, які висіли пліч-о-пліч у цьому далекому північному краї.

Доки вони мандрували, сонце і місяць сховалися поміж хмарами, а згодом виглянули знову, рухаючись одне довкола іншого у статечному танку. Доки тут, на вершині світу, тривало літо, жодне з цих світил повністю не ховалося за горизонт. Небо було темним і світлим водночас, сонце — маленький блідий м’ячик, і місяць — довгий худий ріжок, що лежав на спині і нагадував миску. Час до часу сонце опинялися під місяцем, виглядаючи слабким і нікчемним.

Вони все ближче і ближче підлітали до замку — північний вітер, вовк і молода панна. Сонце і місяць розійшлися, немов хтось розкрив фіранки. Сонце відійшло вліво, місяць — вправо. Північний вітер закричав і ринув у вузьку щілину між ними. Вони летіли вперед. Маленька цятка, яку вони бачили перед собою, росла і збільшувалася. Це був палац, збудований зі щирого золота. Він стояв на острові зі срібного снігу на самісінькому вершечку світу — на схід від сонця, на захід від місяця.

Частина четверта

Жебрачка під ворітьми золотого палацу

Розділ 28

Могутній вітер щораз слабшав, дрібнів і зменшувався. Коли вони наблизилися впритул до острова, з нього залишився лише холодний вітерець. Дівчина, впавши з небес на землю, приземлилася на твердому засніженому березі поруч із зелено-сірою водоймою.

Крихітна круговерть крижаних часточок, все, що залишилося від вітру, затремтіла біля її ніг:

— Сили мої вичерпалися. Мушу перепочити день або два, щоб повернутися додому, — його голос став ледь чутним шепотом.

— Дякую тобі! Дякую величезне! — сказала дівчина, простягаючи до нього свою руку в рукавиці. — Я зроблю все, щоб скривдити королеву тролів та її доньку. Заради тебе.

— Заради світу, — сказав північний вітер. Опісля цього навіть те крихітне гроно сніжинок зникло. — Прощавай, — зітхання вітру розтануло у повітрі.

Дівчина закинула рюкзак на плечі. Він був такий важезний, що вона аж присіла. Роло струсив із себе сніг і понюхав повітря.

— Чим пахне? — запитала його господиня.

— Пахне тролями, — чемно відповів він.

— Ну тоді, я гадаю, ми саме там, де нам треба бути, — сказала дівчина.

Вони рушили. Цей острів був значно менший за засніжену рівнину, на якій стояв палац із льоду, однак значно горбистіший. Вони якийсь час піднімалися догори, а тоді глянули вниз на улоговину. Там лежали два великі, сірі, порослі мохом валуни. На одному з валунів росло маленьке кедрове дерево, що почало пускати паростки.

— Дивно, — сказала дівчина. — Невже тут хоч щось може рости?

Коли вони минали валуни, Роло наїжачився і щільно притиснувся до ноги дівчини.

— Іди швидше, — прошепотів він.

— Що?

— Іди. Швидше.

Лише коли валуни залишилися позаду і вони підходили до іншого пагорба, він трішки заспокоївся. Тоді зупинився й озирнувся, дівчина зробила те ж саме. Один із валунів змінив форму. Тепер він видавався вищим і на ньому були сяючі…

— Очі… — ледь чутно сказала дівчина.

У неї підкосилися ноги. Тоді Роло штовхнув її, вона впала і заховалася за пагорбом, зовсім неподалік від тролів. Дівчина лежала в улоговині і тряслася. Роло притулився до неї, все ще на сторожі, але тролі за ними не пішли.

— Що я тут роблю? — дівчина цокотіла зубами. — Я не можу підійти до королеви тролів. Я лише мале дурне дівчисько! Батькові страхи справдилися: мене забрали тролі, — вона істерично засміялася.

— Тс-с-с! Ану тихо, — сказав Роло. Його голос ще ніколи не був настільки схвильованим. — Тебе не забрали тролі. Ти прийшла сюди сама, щоб битися. У тебе є ім’я; ти його мені колись сама прошепотіла, коли я був малим цуценям.

Тоді він нахилився над дівчиною і прошепотів їй на вухо її власне ім’я. Вона підвелася, розправила плечі і попри те, що мороз і далі йшов по шкірі від однієї думки про тролів, продовжила йти. Її серце вистрибувало з грудей, але вона не