Читати книгу - "Чарівний світ, Тимофій Гаврилов"

між снігом. Три дерев’яні сходинки ведуть усередину — кожної весни їх наново фарбує брунатною фарбою паламар, такий самий старий, як церква. Церква пофарбована, як і сходи, фарба потріскала й пожолобилася. Дерев’яна, бані теж дерев’яні, не так давно їх обшили бляхою, от і виблискують. Як сьогодні, в неділю. Стьопа і Наталка перед аналоєм. Над Стьопою корона і над Наталкою. Усміхається Наталка до Стьопи, і Стьопа блаженний від щастя. Так, каже Наталка. Стьопа й собі рот відкриває, щоб «Так» сказати. Але щось відволікає його — величезний кошіль, плетений, з барвистими візерунками й квіточкою в рожевих пелюстках. У кошелі — шинка і хрін, сільничка, сир на тарелі, наїдки й напої різні-всілякі — їж-пригощайся. Я зараз, каже Стьопа, до шинки тягнеться, а шинка від Стьопи й увесь кошіль з наїдками віддаляються. Біжить Стьопа до вівтаря, тільки немає її, шинки, і кошеля немає, і Наталки немає — нікого: ні священика, ні вівтаря, ні церкви з облущеною фарбою і металевими банями.

Це Льоня. Схвильований. Як тоді, коли сторож Лобзика зловив і за вухо в підвал затягнув, а Льоня через дорогу біг, і машини гальмами скреготіли й сигналили; як тоді, коли наступного дня до школи прийшов у десятому класі, після того як мама з лікарні повернулася, де батькові операцію робили, і Льоню болючою блискавкою прошило; як тоді, коли Лобзика з Афгану привезли і Лобзикові батьки подзвонили, бо Льоня був єдиним Лобзиковим другом, і батько Лобзика, який Лобзика за найменшу провину до синіх смуг ременив, що їх Лобзик за пунктом приймання склотари, задерши сорочку, Льоні показував, сидів і сльози текли по неголених щоках — як жахливо він зістарівся за неповні два роки, які Льоня його не бачив; як тоді, коли Валя пішла і не повернулася, а Льоня відчинив холодильник, набитий консервами, випотрошив одну і бездумно по хлібі, порізаному кривими скибами, розмащував.

Великий рекламний щит над автострадою, ніяково-скромний Вітя, втішено-врадуваний Стьопа і вона, Венера в хутрах, між ними. На інших щитах, на цій самій і десятках чи й сотнях доріг, були ми, багато нас, ніякових, здивованих, безглуздо щасливих, які згори й здалеку дивляться на водіїв, як тоді в студії в об’єктив камери, з якої раз у раз випурхувала пташка. Засліплені спалахом, ми так і не змогли її побачити.

Треба було двісті правити. Двісті на кожного, — уточнює Толік. Толік не любить, коли в дурні шиють. А тут нас усіх пошили, впевнений Толік. Ста досить, — каже Стьопа, — могли й тих не мати. Бевзь, — стискає кулаки Толік, — один щит на кілька кусків тягне. Загинаєш ти, Толіку, — не йме віри Стьопа. Навіть Льоня, інженер і бухгалтер, на бо ці Стьопи. Вітя мовчить. Я мовчу. П’ять кусків, — каже Толік, — як мінімум. Гониш, — не вірить Стьопа. Дивися, То-ліку, нехай п’ять кусків, як ти кажеш, — пояснює Вітя. — Прикро, звичайно, але ти уяви собі, що не було б його, асистента, ніхто б до нас не підійшов. І не обкрутив, — буркає Толік. Що краще — не підійшов і не обкрутив чи підійшов, обкрутив і сотню підкинув? Наші серця були разом з Толіком, шлунки — з Вітею. Тим більше в час, коли не було Юри, зникнення якого впало тяжким ударом по нашій стабільності. Ми сподівалися, що з ним усе гаразд, що він не помер від зупинки серця, не розбився на автомобілі і ніхто його не зарізав — ані за рогом у темному закутку, ні в піцерії «Котуньо», ні в жодній іншій піцерії божевільно-прекрасного світу. Швидше за все, Юра поміняв місце праці, забувши в поспіху попрощатися. Не може такого бути, — заперечую, — не міг би він так, щоб не попрощатися! Він би не тільки попрощатися прийшов, а й піцу з начинкою на прощання приніс би, — Стьопа по -годжується зі мною. І кетчупом би полив, — буркає Толік, який з дитинства не любить помідорів та обмінює їх у Стьопи на огірки, так що здається, ніби його самими лише помідорами годували.

Відлягло. Відлига — це коли відлягає. Коли не хапає за горло, як останній грабіжник. Грабіжником був мороз, і зненацька він відступив. За морозом розтанув сніг. Сніг без морозу — жалюгідний боягуз, моментально розкис, тільки- но сонце припекло. Першими зазеленіли кущі, і вільха, якщо це вільха, звісила китиці. Ні, першою вигулькнула трава, вкривши лисину землі ріденьким волоссячком. Першим не першим — факт, що зазеленіло все. А була якраз середина зими, десь за Йорданом, якщо не помиляюся. А ти впевнений, що не помиляєшся? — питає Льоня Стьопу і цим питанням висловлює нашу спільну тривогу, яка ось уже кілька днів невпинно нас гнітить. Стьопа в нас природний календар — агроном, як-не-як, ми йому, звісно, мірою наших сил підсобляємо. Впевнений, — каже Стьопа, але з його голосу чути, що й він уже не впевнений — спробуй тут бути впевненим, коли все навколо зеленіє і птахи захлинаються, мов одурілі. Толік камінь кинув. Не кидай, Толіку, каменя — хай щебечуть. Ми б теж щебетали, якби птахами були. І щебечемо, себто душа щебече, якщо є вона, а якщо й немає, все одно щось щебече. Твій кендюх, — буркає Толік. А що, як Стьопа таки помилився — і не Йордан зараз, а квітень, а може, й початок травня. Тільки як ми могли проґавити? Годилося б з’ясувати. Тоді б уже давно на річку пішли. Рахуємо. Стьопа рахує, я, Толік, Льоня, Вітя — середина зими, ну, може, двадцять третє, не далі. Ще раз рахуємо. Може, календар новий запроваджено? — розводить руками Стьопа. Хто запровадив? — насторожується Льоня. Бог, — буркає Толік. А хоч би й Бог, — каже Стьопа. Хто ж іще? — кажу я. Все одно запитати треба. Запитали. Стьопу на розпити вислали — раз агроном і календар веде і мудрий такий, хай довідується. Вийшов Стьопа на світло Боже, бабульці з ковінькою навперейми. Зараз Червона Шапочка з’явиться, — буркає Толік. Добридень, бабцю! Прошамкотіла щось бабця, не зрозумів Стьопа, знітився — лише не такий він, щоб довго нітитись. Яке сьогодні число? — напирає Стьопа. Не чує бабця. Який місяць, кажу? — горлає. Ага, місяць, — шамкотить бабця, і цього разу Стьопа отримує відповідь — ще раз і ще раз, а третього разу Стьопа вже не чекав.

Льоня стукає в двері, спершу тихо, відтак наполегливіше. Може, немає нікого