Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Світ не створений 📚 - Українською

Читати книгу - "Світ не створений"

308
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Світ не створений" автора Мирослав Лаюк. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 48 49 50 ... 60
Перейти на сторінку:
забрала в Аркаші іншу частину кавуна. Вони були тотально наїджені.

— Вибачайте, не змогли приїхати на похорон, так шкода. Та ми вже казали бабі Наді: в мене грижу вирізали — ніяк не могли поїхати. Але плануємо, плануємо скоро у Франківськ навідатися.

Інна хотіла спитати про Льоню, їхнього сина. Вона вирішила притримати запитання, щоб не було, ніби вона дорікає цим людям за те, що не послали на похорон хоча б племінника (але могли ж!). Вона виклала на стіл сувеніри з Парижа — чашку з Ейфелевою вежею, пляшку мерло, а також футболку з написом «Paris» для Льоні.

— То ви і далі на содовому заводі працюєте, чи як? Грижа ж через те, що ви важко працювали?

— Ой, ми вже п’ять років там не числимося — скоротили. Я — пельмені ліплю, Аркашу по знайомству влаштували на склозавод — слюсарем аварійно-відновлювальних робіт, але через два роки знову скоротили. У нас же тут купа сплячих красунь.

— Сплячих красунь?

— Так називаються підприємства, які збанкрутували й іще досі не перепродані. Тобто там нічого не виробляють — а могли б, у нормальній країні. Так-от, Аркашу двічі скоротили, але він не пропав — тепер займається перепродажем предметів радянського виробництва. Ану продемонструй — він вимовляє асортимент як скоромовку.

— Радянські годинники білі, жовті, можна поламані: підлогові, настінні, кишенькові, камінні, корабельні; кіно-, фото-, оптикообладнання: фотоапарати, мікроскопи, об’єктиви; янтарні й коралові прикраси: намисто, браслети, камені; нагороди: ордени, медалі, відзнаки, нагородні документи; музичні інструменти: електрогітари, дерев’яні, струнні; радіодеталі, плати, прилади; скульптури людей і тварин: фарфор, бронза, чавун, мідь, бюсти вождів; іграшкові моделі «1 до 43»: машинки, солдатики, ляльки, ялинкові прикраси, кораблі…

— І уявіть: я відучила його цей безлад приносити додому — все на складі в його бізнес-партнера!

— Це ще не все, — додав Аркаша з гордістю. — Монети СРСР: до і після реформи 1961 року, дореволюційні; предмети мистецтва й побуту: ікони, картини олійні, книги, гобелени, килими, оксамитові й шовкові прапори; кістка й фігури з кістки: моржа, слона…

— Досить вже!

— …Кашалота, мамонта. Ціна за домовленістю, крадене не пропонувати, чекаємо вас у будь-яку погоду!

— А де Льоня?

Від цього запитання Галя з Аркашею скривилися якось так, наче інспектори в них запитали, скільки вони не доплачують державі податків.

— Ех… Де Льоня? Нема Льоні…

Незручність зависла у повітрі, як прив’язаний надутий гелієм презерватив. Та й уточнювати було якось страшно. Тобто нема? Взагалі нема чи як? Тьотя Галя подивилася у вікно. Побачивши на підвіконні портрет Льоні з чорною стрічкою, Інна нарешті зрозуміла, у якому значенні Льоні «нема»…Тобто нема не в цій квартирі, а у цій галактиці, просто — нема взагалі більше.

Тобто ще раз: нема того малого, у якого вона вихоплювала пачку сигарет.

Нема того, з яким вони бомбили санаторій. З яким дивилися фільми. Нема того Льоні взагалі…

— Пам’ятаєш, як ви з ним напилися? — нарешті Галя усміхнулася, незважаючи на блиск води в очах.

— Малі?

— Ага. На весіллі!

О, Інна добре пам’ятає. Коли одружувалася їхня троюрідна сестра Ксеня, вони, жовтодзьобики, бігали біля столів. Спочатку просто гралися. Але потім знайшли коробки з порожніми пляшками від горілки, позливали з кожної останні краплі й випили. Потім малих відкачували в лікарні під крапельницями. Інні тоді добряче дісталося — це ж вона старша, а отже, й відповідальна.

— А пам’ятаєш, як ти плакала, коли Ксеня завагітніла?

— Ні, чого?

— Вона ж була набагато менша від Ігоря, свого двометрового чоловіка, дюймовочка фактично.

— І що?

— Наш Льоня, видатний знавець біології, тобі сказав, що дитина — це середнє арифметичне з маси обох батьків (звісно, він не вжив фразу «середнє арифметичне», але зміг пояснити). І якщо додати Ксеню до її чоловіка, а потім поділити на два, то виходить дуже великий малюк. А якщо він народиться, тобто вилізе з Ксені, то від вашої троюрідної сестри тільки шкіра зостанеться.

— Довго наша мама тут жила, коли з Прип’яті перебралася?

— Півроку. Коли ти сказала, що приїдеш, я дещо знайшла. Ось.

На фото були дві жінки, всміхнені, з хімічними, схожими на гриби, завивками на головах. А ще — дитина в пелюшках. Не чоловік і жінка з дитиною, а дві жінки й дитина.

— Справа — мама, а на руках тебе тримаю я. Ззаду — наш содовий завод. На заводі саме концерт був.

— Чий?

— Чорт його знає.

— Зробите нам екскурсію Лисичанськом?

— Аркаша, зробиш?

— Навіть не знаю, що вам тут можна показати.

— Покажіть цей завод, що на фото.

— Так він же зруйнований.

— Під час війни, оце тепер?

— Та де там, ще задовго до всього: збанкрутував — демонтували. Там реально розруха. Якщо що — я попереджав.

Содовий завод заснували бельгійці, компанія «Solvay». На ній свого часу, до речі, десь ближче до центрального офісу, працював Папа Римський Іван Павло ІІ. Але підприємство закрили, будівлі розбили, труби витягли з землі та здали на металолом, залишивши отруєну землю.

Інна бачила багато заводів. Вона бачила могутні мозаїки на облуплених стінах, грандіозні труби серед будівель з розбитими вікнами, але тут — просто звалище, велетенська площа з купками сміття. І земля — біла-біла.

— Щоб ви знали, тут досить токсично. Коли все демонтували, то порозривали відстійники. Тепер купа шкідливих речовин на поверхні — аміак, всяке таке. Завод свого часу входив до десятки найбільших забруднювачів навколишнього середовища, і це коли ще тут все контролювали.

— А чого закрили?

— Бізнес-кримінал-політика — це ж одна каша, от вона й забродила одного разу: махінації, переділ влади… Пам’ятаю, як ми спеціально прийшли дивитися на підривання башти механізованого складу — споруди падали, ніби велетенські термоси. Ще — тут була одна з найдовших у світі канатних доріг, яка доставляла вапно з Білогорівського кар’єру. Дорога тяглася над житловими будинками — обірвалася, на дахи людям впала, шифер потрощила, дерева поламала… А бачили б ви пам’ятник Леніну! Це ж його іменем був названий завод. Можна сказати, що в нас декомунізація почалася раніше, ніж по всій Україні, тільки всюди відбувався демонтаж пам’ятників, а у нас — усього підряд. Заводський Ілліч стояв тут серед розбитої цегли, поламаних віконних рам і розколеної плитки, як панок. Тільки замість руки стирчала арматура — справжній Фредді Крюґер, лиш без капелюха.

— Гляньте, — крикнула Інна й побігла білим полем. — Лисеня! Живе лисеня!

І вона за кілька метрів до звіра зупинилася й попрямувала навшпиньки.

— Стій! Не підходь! — гукав Аркаша.

— Та воно не вкусить!

— Хочеш 40 уколів у живіт? Тут постійно епідемія сказу! Ти не уявляєш, скількох людей покусали заражені звірі.

— Та це лише лисенятко.

Що воно тут робить? Невеличке, як кішка чи кріль, воно стояло перед ними й дивилося спідлоба, брудне й миле. Маленька мордочка, схожа на абрикосу.

1 ... 48 49 50 ... 60
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Світ не створений», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Світ не створений"