Читати книгу - "Легенди нескореної зими"

— Як і у нас, до речі….

— У вас хоча б є якась ідеологія… ідея… А ми за що маємо воювати з вами?

— За присягу?

— Я давав присягу народу України, а не Янику і Захарченку. І захищати їхні золоті унітази не хочу. Тим більше, ми всі чудово знаємо, що вони прийшли до влади абсолютно незаконно… З підтасовками на виборах. Словом, пуста балачка, ми про все це вже переговорили по сто разів…

— Що порадиш нам робити?..

— Що мене найбільше турбує, то це снайпери. Зайшло шість груп снайперів, таємно зайшли, чи то з Криму, чи то з Росії. Працюватимуть «трійками». Один — буде «косити» під майданівця або мирного мешканця, щоб стежити за обстановкою і в разі небезпеки попереджувати «двійку». «Двійка» — працює на точці. Стріляють позмінно, щоб не «замилювався» зір.

— Я доповім у штаб…

— І ще вони планують роздати зброю тітушні.

— А це — вже крок відчаю…

«Мирна байда»

Сергій спав погано, як ніколи. Бача хропів, аж заливався. Але до його рулад настільки звикли, що без них іноді й заснути було важко. Ніби чогось не вистачало. Але цієї ночі були якісь тривожні, щемкі сни. Париж, Галя, кафе, Тріумфальна арка, «зомбі Ігор»… Таке все, що не трималось купи.

А вранці перед сніданком в намет взводу «А» прийшов отець Григорій і почав коротку службу. У нього там було щось на зразок каплички. Спросоння його бубніння заколисувало, присипляло. Так що вставати з теплої лежанки не хотілося. А Григорій, закінчивши коротку ранкову службу, звернувся до хлопців, кажучи:

— В Євангелії Ісус говорить до своїх учнів: «Ви сіль землі. Якщо ж сіль втратить силу, то чим зробиш її солоною? Вона вже ні до чого не придатна. Хіба що бути викинутою геть на потоптання людям». Бути сіллю землі — це дар від Бога, який ми повинні прийняти з радістю. Будучи сіллю землі, ми можемо передати смак до життя іншим. Наше життя набуває сенсу, коли ми присмачуємо життя тих, за кого відповідаємо — за своїх близьких, за весь народ, за наш край, за державу. Якщо раптом перед нами постають перешкоди, часто ми питаємо себе: «Для чого продовжувати боротьбу, якщо можна зупинитись і не йти далі?» Але буває, що потрібно тільки дрібку солі, щоб змінити смак їжі, тобто — тільки дрібку зусиль, щоб змінити смак самого життя. Не втрачати смак, не ставати прісними, як пил земний, значить тілом і душею стати Даром Божим, присвятити себе боротьбі і перемогам. Ви — сіль землі… Ви — здатні змінити цей прісний світ і присмачити його!

У Сергія в голові ці образи чомусь змішалися з солоною кров’ю, якою можна зросити землю і він остаточно прокинувся. Говорити про таке напередодні «ходи», мабуть, не варто… Після цього Сергій піднявся з лежанки і вийшов. Йому хотілось поговорити з отцем Григорієм, але того вже й слід прохолов.

Він роззирнувся. Ранковий Майдан мав урочистий вигляд. Він був залитий світанковим сонцем. Скляний серпанок по-особливому увиразнював кожен штрих видовища, що розгорнулось перед ним… Людей — тисячі. Намети і прапори — сотні прапорів: державних, патріотичних, прапори взводів, сотень, міст, земляцтв, партій, організацій. Вишикувані колони повстанців. На шоломах — відблиски сонця. Урочистий настрій і піднесений дух. Майдан готувався до мирної ходи. Більшість вірила в те, що сьогодні все це закінчиться. Вони змусять піти у відставку Януковича, провести вибори і добитись, щоб до влади прийшли патріоти. Про європейські цінності вже давно перестали говорити навіть політики. Тільки так, між іншим, віддаючи данину традиції.

Поруч з Сергієм, пихтячи французькою цигаркою, став Мишко. Теж оцінив величне видовище зі словами:

— Беркут з Яником к хуям розбіжиться, коли це побачить. Прямо войско польське на роверах, — зітхнув. — Куди вони йдуть і для чого?.. Не понімаю я…

— Що тобі в штабі сказали?

— Оттого, шо я не втягую своїх людей в цю хуєту, я провокатор і мене розстріляють на глазах у всього Майдана.

— Всього? — пхинькнув Сергій.

— Пошутив, канєшно не всього. Тільки вибраних панів, по прігласітєльних білєтах. Камєдія — дорогоє удовольствіє. За отдєльну плату. Для ніщіх майдановцов не доступну. Вот ти, напрімєр, сможеш на ето подивиться, бо ти з багатєньких, а такой як Бача, то тільки потом, по тілівізору. Єслі захоче, конєшно.

— А серйозно, що сказали?

— Шо будуть розбираться, коли всьо закончиться. І вони побєдять. А я сказав, шо пацанов за периметр не виведу і шо ти теж не поведеш своїх. Ілі я не прав?

— Ні, не виведу. Тільки молодняк рветься вперед, я їх не маю права стримувати. Вони кажуть, що вже не можуть сидіти без діла на Майдані. Добровольці — їхнє право.

— А шо каже Італьянєц? Він же вроді адекватний.

— Вирішив іти. Син його йде, а він хоче бути з ним.

— Діти-діти, — зітхнув Мишко. — Час такий, шо старікам помирать надо, таким, як ми, а не молодьожі. А помирать надо с умом, прихвативши з собою на той світ парочку врагов. А у нас план дій на бліжайше врем’я — на барикаду.

— Скільки в тебе народу залишилось?

— Тут десятеро і в Києві в резерві п’ятеро… Сказав їм поки не виходити. Наш провінційний резерв, дасть Бог, підтягнеться в обід.

— А куми, Вітос з Олегом? — зі смішком поцікавився Сергій.

— Поки шо інформація така: в одного жінка всьо, шо було вдома замочила, шоб стірать, а другий не просихає сам, в запої. По крайнєй мєрє так каже.

— Тобто ми їх втратили?

— Та нє, як штабісти побідять, то вони й появляться.

— Головне, щоб в одного до часу перемоги все висохло, а в іншого…

— Закончилась водка, — заржав Мишко, ще раз кинув погляд на колони майданівців, вишикувані для маршу, і зітхнув: — Мирна байда…

— Коли всі молоді підуть, — почав подумки рахувати своїх бійців Дід, — у взводі залишиться п’ятеро зі мною. З чим я буду захищати свою барикаду?

— Твоя в другій лінії, тому станеш з нами. Як нас розхуярять, перейдемо до тебе.

— Думаєш, таки буде пиздоріз?

— І не сумнівайся. У мене вже всі пазли склались в голові — з гєнєральскими бумажками. У них приказ нас роз’їбать за два дні. Єслі ми два дня протримаємся, то побєда буде за нами. На третій