Читати книгу - "Українське письменство"

Найголовнішим художнім засобом Стефаника служить образ. А найбільший ефект досягається у нього виразністю видіння, що діє на уяву, вражає її сконденсованістю та новиною. Коли дідові сини — Андрій та Іван — ідуть на війну, Максим бачить, як смерть білим рантухом обвивається матері біля шиї. Її застеклілий зір підказує йому надзвичайної сили враження: «Очі в неї випали і покотилися, як мертве каміння по землі». Стефаник коротко, але сильно виписує обставини трагедії; повідомлення про факти, хоч і взято їх крізь переживання героя, в характеристичному оповитті його мови, посідають — як порівняти до Черемшининої «Туги», — розмірно велике місце.

Найбільший засіб автора «Туги» — в ритмі його рецитацій та традиційній, майстерно перехопленій, народно-поетичній їх символіці:

«Ще лишень вірою животію і втікаю від свого гробу. Вийду на царинку, а тут хліб росте, підіймається. Але є й така стеблина, що в’яне-усихає. Думаю — це я, саміська.

Скажи мені, сонечко, ти, Боже очко, чи видиш ти мого Юрійка золотого?

Може, десь далеко, у чужій царинці, хоть на полонинці, хоть на дарабі, на бистрій річці, хоть на широкім лані».

Ліричні, народно-поетичним елементом перейняті тиради замикаються в цьому новітньому (за виразом А. Музички) плачі Ярославни в п’ять розділів. Перший, цитату з якого ми виписали, впроваджує в оповідання; другий є емоціонально насиченою ремінісценцією останньої зустрічі з милим у лісі; третій містить думки про милого при хатній і польовій господарчій роботі; четвертий виповнений темними передчуттями:

Останній ряд рецитацій — спогади про стрільців у селі, як вони чорну галич розганяли, та закляття повороту:

«Аби над селом небо сійнуло!

Аби повернулися золоті дуги, яснії мечі!

Яснії мечі в стрілецьких руках, золоті дуги в стрілецьких бровах, ярії рожі в стрілецьких ніжках, яснії зорі над головами, а присні душі аби пощезали за ріками, за горами, за синім морем».

Від таких оповідань, як «Туга», один неповний крок, і ми маємо такі суто ліричні речі, як «Колядникам науки» або привіт Стефаникові в день його ювілею — «Добрий вечір, пане брате!».

Та розпочавши віршами в прозі, Черемшина знову прийшов до ліричної прози, до оповідання з ледве наміченим фабульним рисунком, до колядок, плачів, голосінь. Але, проробивши такий круг, він ніде не впав ні в напушистість, ні в плаксиву сентиментальність, від якої застерігала його критика. Він надав своїй ліриці — використаємо знов його власний образ — обличчя Параски, народно-поетичні форми рідних верховин.

В книзі А. В. Музички читач знайде детальну характеристику ліричних рецитацій Черемшини в порівнянні їх до народних плачів та до складніших побудуванням історичних дум. А. В. Музичка реєструє різні ґатунки такого популярного в народній поезії засобу, як паралелізм [а) паралельний вираз доповняє основний деталями, b) інтерпретує його, переносячи образ з фізичного світу до царини психічних переживань, с) паралельний вираз стверджує або заперечує основний], і до кожного ряду добирає приклади із нашого автора. Характеризує Музичка і взагалі фразу Черемшини. Побудована ця фраза, на думку дослідника, дуже симетрично, розпадаючись на ряд інтонаційних одиниць, ритмічних колін, з однаковою (приблизно) кількістю складів у кожному. Напр.:

«Буде в селі баталія (8 скл.), буде село упрівати (8 скл.)».

«Розступилися гори — на два табори. Громами себе розсаджують (9 скл.), кремнисті голови собі розбивають (11 скл.), ліси на тріски розколюють (9 скл.), ізвори людьми рівняють (8 скл.)».

При цій однаковості числа складів у кожнім ритмічнім коліні треба відзначити ще три поставлені на однаковім віддаленні наголоси, однаковий розполіг частин речення, підкреслений асонуванням або римуванням відповідних членів фрази (присудків, прислівникових додатків тощо). Напр.:

«На чужій царинці, чи на полонинці, хоть на дарабі, хоч на бистрій річці, хоть на лані».

В розповідальних частинах новел таких явищ порівнюючи менше, але трапляються вони і тут. Не можна виповняти свої оповідання народно-поетичними матеріалами, щоб самому не улягти їх впливові, не виповнити від свого імені проваджену розповідь народною лексикою та фразеологією. З Черемшиною сталося щось подібне до того, що перейшов поважний майстер російської прози Лєсков. Уміння «поставити свій письменницький голос» було його ціллю і його втіхою. Він пишався, що духівництво в нього говорить по-духовному, «нигилисты по-нигилистически, мужики по-мужицки, выскочки из них и скоморохи — с выкрутасами». Сам він, «живучи в ладу со старой сказкой» (в широкому розумінні слова),