Читати книгу - "Українське письменство"

колекціонуючи та перечитуючи старі повісті, засвоїв собі «язык народных сказок та церковно-народную речь». Так і Черемшина, з дитинства наслухаючи історичних та фантастичних переказів, орудуючи селянським складом бесіди в адвокатській канцелярії, ще замолоду ставши сам етнографічним матеріалом і по-мистецькому перейнявши голос верховинського фольклору, у власному реферуванні орієнтується не на виклад наукового трактату, не на епістолярну форму, не на мемуар, а на живу розповідь, даючи два варіанти своєї авторської мови — епічно спокійну (напр., початок «Перших стрілів» або «Верховини») або емоціонально схвильовану, з багатьма ритмічними та стилістичними ознаками народної лірики.
4

Народно-поетична стилістика Черемшини анітрохи, проте, не зв’язана у нього з романтичним інтерпретуванням гуцульської тематики. Навпаки. У «Верховині» весь ефект кінцівки збудовано на протиставленні жорстокої дійсності з романтичним образом карпатських верхів Устияновича та Корженьовського. «Свобідно — шумно — весело» лунає романтична пісня на той час, як погранична сторожа розправляється з дідом Орфенюком, як павуки розпайовують селянські ґрунти, як «гори в тюрмах сонця не бачуть». Семанюк-Черемшина недарма прийшов по Франкові і Франкових наступниках, що з натуралістичною вибагливістю підступили до життя, здираючи усі його препишні шати. Тому «Марічка занедужала» може нагадувати Федьковичевого «Побратима», «Парубоцька справа» може мати дещо спільного з «Таліянкою», — уже загальний тон Семанюкових «Карбів» різнить з загальним тоном «Люби-згуби». І це відзначив перший критик «Карбів» М. Лозинський: «Семанюкові нариси се не те, що повісті Федьковича, Семанюків гуцул це не той буйний та багатий, по-святочному прибраний, вольний син гір. Це — нужденна істота, бита злиднями і темнотою, визискувана і кривджена всякими пауками, в котрої «хліб і страва це найстарша справа», в котрої людське чуття, благородність душі лиш де-не-де продирається з-під важкої заслони злиднів, мов сонце в осінню днину з-за олов’яних хмар». Тому і не можна, на нашу думку, пристати на принагідно висловлений погляд А. В. Ніковського, що відніс Семанюка-Черемшину до манери і техніки Марка Вовчка та Федьковича, визнавши на ньому явище, яке збагачує нашу літературу, але нітрохи не посуває її вперед. Нам, коли ми беремо в руки Черемшину, перш за все впадає в око його поступ, його відхід від давньої етнографічної прози. Його користування народнопоетичним скарбом незрівнянно багатше; його тематика різноманітніша і сильно позначена індивідуальністю письменника (зовсім по-своєму трактовані у нього ерос і стать, глибоко зачеплена у нього селянська психіка).

Нам залишається ще одно питання, що його поставив у своїй періодизації Черемшининої творчості Р. Заклинський. Чи справді останні писання автора показують якусь утрату в соціальній його свідомості? Чи справді він в останніх своїх оповіданнях сходить з того класового становища, з якого розглядав верховинське село в першій книзі? З думками т. Р. Заклинського ми погоджуємось тільки почасти. Правда, в багатьох нарисах «Карбів» перед нами стоять селянські злидні, пауперизовані елементи сільської людності та економічна безвихідність, яку малювали Кобилянська, Мартович і Стефаник. Голий і голодний Курило Сівчук у «Св. Николаї», заробітчанин коновкар у «Чічці», старий Ілаш у «Грушці», нарешті, ціла родина Тимофієва, що віддає Анничку на службу до пана, назустріч поневірянням («Більмо») — справді кладуть наголос на соціально-економічному становищі пролетаризованого селянства. Але десь-інде центр тяжіння — в дальших оповіданнях: у «Карбах», «Основинах», «Хіба даруймо воду». Сільська темнота в останньому оповіданні та ідеалізована програмова учителька, забобонні жахи в «Карбах», психічні переживання у «Зведениці» навертаються на очі перш за все, відсуваючи соціально-економічні моменти на другий план.

Мимоволі пригадується давня суперечка межи Франком та С. Русовою з приводу інформативно-критичної статті останньої про українську літературу в російській пресі. Франкові здалася невірною думка С. Ф. Русової, ніби оповідання Стефаникові роблять сильне враження, власне, тим, що в них змальовано невимовно тяжкі умови життьові галицько-українського селянства. На його думку, найбільша сила і «ударність» Стефаника саме в його психологізмі, в нових методах змалювання людської душі. «Та й хіба, — запитує Франко, — Стефаник малює саму нужду селянську? Хіба сільський багач Курочка — нуждар? Хіба сім’я Басарабів — сім’я нуждарів? Хіба в «Кам’янім хресті» нуждарі вибираються за море? Хіба в «Сконі» конає нуждар?»

Коли застереження Франкові ми застосуємо і до Черемшини, що в «Карбах» теж не скрізь ставляв наголос на селянській нужді, — то ніякої утрати щодо соціальної свідомості ми не побачимо в передсмертній творчості Черемшининій. Він нічого, здається, не тратить із своєї суспільно-групової позиції в трактуванні села. Правда, перед війною та окупацією стали певною мірою усі рівні, по всіх пройшла катастрофа. Картини злиднів менше виділені в загальному образі села, але в трактуванні їх до позакласового становища автор не зійшов. Його «Верховина» майстерно показує круків та п’явок на громадському організмі села; його «Писанки» перейняті пафосом боротьби національної та соціальної, а «Коляда» та «На Купала на Івана» — невже вони не прояснюють почуття класової покривдженості галицького сільського люду? Нічого розпливчатого, сентиментально-упокореного нема ні в «Перших стрілах», ні в «Бодай їм путь пропала!» Відмінився предмет спостережень, але позиція художника слова лишилася незахитана.

Що ж це за позиція?

Гадаємо, Черемшині, як і Стефаникові, властива невиводна свідомість своєї приналежності до селянства, до цілого світу мужицького, до мужицького бідування; властиве інтимне розуміння життьової філософії села, те, що не раз він підкреслював (ми те уже бачили) в «Карбах», «Моїй автобіографії» і, нарешті, немов обвів червоним олівцем у своєму етюді на ювілей Стефаникові: «Добрий вечір, пане брате»:

«Серед маю весни — як помірки горбами розгорнули свої зелені хліба і навпроти сонця їх вигрівали, прийшов він на мужицький світ на ниві, яку дєдя орали, а мати від межі відсапували.

Свіжіська рілля вхопила його першенький плач і сховала під скиби, аби там кільчився і ріс та й колосився ґаздам на пожиток…

Дєдя ковтали сухим пальцем дитині в чоло, а мама… цілували його у ноги.

Та й таким хлібом