Читати книгу - "Швачка з іншого світу, Кучеренко Анна"

Сцена в найкращих традиціях німого кіно: я стою і дивлюся на чоловіка – він дивиться на мене. 

Цікаво, а як би вчинила справжня Міріада в такій ситуації? Хоча мені здається, вона б не пішла працювати та вже тим більше швачкою, але ось шпильку б точно не забула сказати. Так, стоп! По-перше, я – не вона, а, по-друге, чому я маю думати, як зробить вона? Я – це я! Не інакше.

– Отже... вам потрібен плащ чи офіційний костюм? Чи може, хочете щось особливе? 

Чоловік довго дивився на мене, дуже довго, я думала, він у мені дірку своїм поглядом пропалить.

– Мені потрібен плащ... чорний плащ із золотим гербом нашого дому, – схоже, він вирішив грати за моїми правилами.

– Добре. Бажаєте герб на грудях чи на спині?

– На спині.

– Що ж, тоді... знімімо мірки та поговоримо про оплату. Прошу за мною, – я вже завчила ці фрази напам'ять, вимовляючи їх, не замислюючись. Хоча ні, намагалася не замислюватися, з ким я говорю в цей момент

Я зробила швидкі заміри й поставила кілька запитань щодо бажаної довжини плаща та інтерпретації герба, а також чи потрібен капюшон – чоловік був повністю зосереджений на тому, як і що я роблю.

– Капюшон потрібен, довжина нехай буде на твій розсуд, а герб... зроби так, щоб він не одразу впадав у вічі, але був золотим.

Це як, цікаво?!

Золото на чорному та непомітно... дивно, напевно, спеціально дав мені таке завдання, щоб потім, якщо що, звинуватити мене, мовляв, я не фаховий працівник і так далі?

– Добре, я вас зрозуміла, до завтрашнього дня замовлення буде готове, – але мій "батько" не поспішав іти. 

– Скажи, Мірі, а воно того варте було?

– Що саме?

– Ти прекрасно знаєш, про що я говорю. Невже ти робила всі ті речі, щоб тільки отримати свободу!? Щоб стати швачкою!? Ти ганьбила мене заради цього?!!!! – він кинув у мене ножиці, але я спокійно зупинила їх магією повітря. І врізавшись у повітряну перешкоду, ножиці плавно "з'їхали" вниз.

– Ви справді так думаєте. Ха-ха-ха.

Мене просто проривало на сміх. Істеричний сміх.

– Ви самі перестали звертати на мене увагу. А коли одружилися повторно, то й зовсім забули про мене. Ви й тільки ви стали винуватцем того, що я робила. Ви були зациклені на владі, грошах, своїй новій дружині та її дітях. А мене ви бачили тільки, коли я робила щось не так, або коли про це вам нагадувала ваша дружина, – я набрала на груди повітря – вимовляючи все це, я навіть забула дихати. – Але ж увесь той час... після смерті моєї мами... ВАШОЇ дружини... мені потрібна була ваша підтримка. Ваша, батьку, а не вашої нової дружини, яка постійно до мене лізла і вдавала з себе добреньку матінку! – я розсміялася.

– Я не дочекалася від вас жодного слова тоді, а тепер вони мені не потрібні, – додала я, помітивши, що "батько" хотів щось сказати.

– Я терпіла дуже довго. Чесно. Щиро вірячи в те, що все зміниться на краще. Але потім моє терпіння увірвалося і мені просто стало все одно. Мені стало байдуже, що я ганьблю вас, та й власне майбутнє стало мені байдуже теж... І знаєте, лише після того, як мені стало просто все одно, ви почали звертати на мене увагу. Кричали, погрожували віддати мене заміж, але ви не розуміли, що цим топили мене ще більше, а не витягали з того бруду, в який ви ж мене й кинули... – я замовкла.

Не знаю, хто зараз у мені говорив: Міріада, чи я сама, – тільки той факт, що її спогади відобразилися на мені, на моїх думках і діях, був незаперечний. Я ніби сама пережила ті дні й мені було боляче від тих спогадів. І що найдивніше, все тепер перемішалося: і мій біль, і біль Міріади. А розкласти по поличках не виходило. Було таке відчуття, наче я бібліотека, всі книжки в якій перемішалися після моторошного урагану. Урагану не мого життя, до речі. Але він не забрав мене, а просто змішав усе, і тепер нічого не можна було повернути на місце. Розібрати по поличках і зрозуміти, де мої спогади, а де спогади Міріади…

– Невже, ти не могла до мене підійти та сказати все це тоді, коли ще можна було все виправити... – вигукнув чоловік, як і я хвилину тому – напевно, ми помінялися місцями... не знаю. – Ти ж моя донька, я б вислухав тебе…

– Коли я мала до вас підійти? Коли? Може тоді, коли вас не було вдома два роки поспіль і ви приходили тільки ночувати, або може, коли біля вас постійно крутилася ваша дружина? Коли!????

Чоловік подивився на мене і похитнувся, ніби від ляпаса. У його очах читався жаль, біль і навіть образа. 

– Ви самі винні... а тепер ідіть геть! Я не маю більше ні сил, ні бажання з вами розмовляти. Ваше замовлення буде готове завтра. Всього доброго! – я сіла на диван і відвернулася від графа.

Боляче…

Усе це вибило мене зі звичної колії. Конкретно так вибило!

Батько пішов дуже тихо, але відчутно для мене. Не знаю, що це було, але біль не пішов: він почав дряпати, як кішка, що залишилася на вулиці. І знову ці неконтрольовані мною сльози. 

Цікаво, так і буде щоразу, коли я бачитиму свого нібито батька?!

 Чи контролювати свої почуття перед ним я все ж таки зможу?!

Десь за хвилини дві я почула кроки на сходах: пані Гортензія тихо спустилася і подивилася на мене сумними очима. Потім навіщось почала ходити туди-сюди; намотавши таким чином ще кілька кіл, періодично зупиняючись і дивлячись на мене, вона з усього маху плюхнулася в крісло, що стояло навпроти.

– Твій батько справжній негідник і... я навіть не знаю, що ще тобі сказати.

Хмм, схоже я погано впливаю на цю жінку. Пора б почати стримувати свій лексикон, інакше незабаром вона лаятиметься як чоботар. 

– Усе нормально, Гортензія, я вже давно зрозуміла, хто мій батько, і що він зовсім нічого не знає про душевні та нормальні стосунки між близькими людьми. Почуття – не його сильна сторона. Я просто занадто довго мовчала. Ось мене і... прорвало. Я так само не знаю, що мені зараз робити і як вчинити…

Я подивилася у вікно: там бігали діти – життя йшло своєю чергою.