Читати книгу - "Правила гри. Частина перша"

Охоронці тим часом витурили роззяв, опустили завісу шатра і принесли Талігхілові крісло. Він сів, не відриваючи погляду від дошки і вдивляючись у деталі: кожна фігурка відрізнялася від інших і мала в собі стільки ж індивідуальності, скільки й жива людина. Знаю, що так витріщатися на товар не можна, але… А он той, он той, з гордовитим поглядом і плюмажем із пишного пір’я — але ж красень! Тільки… як у це грати?

Старий із задоволеним виглядом сидів навпроти, повільно потираючи руки, наче йому зненацька замлоїло кістки. Він дав покупцеві (здається, вже не потенційному, а справжнісінькому) насолодитися виглядом фігурок, а потім легенько бухикнув, аби привернути увагу.

— Якщо дозволите, розповім про правила гри в махтас, — він допитливо зиркнув на принца, наче підраховував, скільки ж просити.

— Розповідай, — дозволив Пресвітлий.

— Ось — гральне поле, — старий показав на розкреслену шестикутниками дошку. — Воно поділене на сектори, кожен сектор — на клітинки. На клітинці може вміститися не більше однієї бойової одиниці. — Талігхіл поглянув на торговця, і той пояснив. — Бойові одиниці — ці фігурки. Тож, — провадив далі, — на кожну клітинку стає лише одна фігурка. Без сумніву, є винятки… — старий підвівся з крісла й, вибачившись, пішов кудись, бурмочучи собі під ніс.

— Що з ним? — запитав принц у Коктара.

Той знизав плечима:

— Не знаю, пане. Раф-аль-Мон завжди такий… Химерний.

Повернувся старий із товстенним шовковим сувоєм, який ледь уміщався у циліндричному футлярі з м’якої шкіри. Раф-аль-Мон витяг сувій і розгорнув, анітрохи не бентежачись тим, що всі присутні спостерігають за ним.

— Ось! — виголосив старий, указуючи пальцем на якийсь рядок. «На одній клітинці може стояти більше, ніж одна фігурка у таких випадках: А — якщо відбувається бій за правилом сто сімнадцятим (див. вище), Б — якщо воєначальники обмінюються військами або ж…»

— Хвилиночку, — обірвав його Талігхіл. — Хотілося б дізнатися загальні правила. Про виключення поговоримо пізніше — коли… якщо я забажаю купити цю гру.

— Звичайно, пане, — Раф-аль-Мон підніс догори обидві руки, через що сувій почав потроху сповзати з кістлявих колін. — Звичайно, як забажаєте. — Старий спритно підхопив і поклав його на гральне поле.

— То на чому ми зупинилися? — він покуйовдив сиву борідку. — На бойових одиницях. Як бачите, вони різні. Як у житті, в махтасі є і прості солдати, і полководці, фортеці, бойові звірі та багато іншого. Згідно з правилами, бойові одиниці взаємодіють одна з одною, прагнучи єдиного: знищити суперника та захопити всі фортеці. В махтас можна грати як з однією або кількома особами, так і самому. Безперечно, цікавіше воювати з кимось, але іноді корисно вдосконалювати майстерність на самоті. Якщо купите, зіграю з вами кілька разів, аби у процесі пояснити правила та допомогти зорієнтуватися, що до чого.

— І скільки ж коштує гра? — байдуже запитав принц. Він здогадувався, що сума, яку назве Раф-аль-Мон, йому не сподобається, і ще менше вона сподобається палацовим скарбникам; але він знав, що купить махтас, скільки б той не коштував. Здається, щойно Талігхіл нарешті відшукав ті єдині ліки, які здатні врятувати його від невимовної нудьги.

Раф-аль-Мон назвав ціну. Принц зажурено похитав головою і розпочав торги. Втім, після тривалих і впертих перемовин сума все одно залишилася неймовірною, лише трохи наблизившись до припустимої. Не зважаючи на це, Талігхіл заявив, що купує махтас. Раф-аль-Мон уклонився, приховуючи посмішку, і поцікавився, коли доставити гру до палацу.

— Не до палацу, а у садибу, — виправив Талігхіл, — і щоб особисто Раф-аль-Мон; заразом і грати навчить, і розписку на виплату грошей отримає.

Торговець якось непомітно проковтнув посмішку та запитав, коли ж з’явитися.

— Навіщо відкладати? — мовив Пресвітлий. — Уранці й приходь.

Він попрощався з провідником, звелівши заплатити йому обумовлену суму й додаток, після чого носії вирушили до садиби, а принц погойдувався на подушках і думав про гру. Можливо, махтас допоможе розігнати нудьгу, доки повернеться батько. А потім — на північ, якомога далі, в гори, заховатися в якійсь мисливській хатинці, прокидатися на світанку, полювати на гірських козлів; вистежувати барсів, купатися у крижаних струмках — усе, що завгодно, тільки б далі від цієї спеки, що доводить до божевілля.

(І снів.)

Так, і снів. Хоча, від них не сховатися навіть у горах.

На жаль, хилитання знову навіяло сон. Інакше й бути не могло. Не морочити ж голову тим, що означали чорні пелюстки на мештах…

Скорбота. Гірка скорбота та великі клопоти. Пелюстки чіпляються до підошов, їх не позбутися. Це ж сон. Просто сон! Але скорбота все одно відчувається, вона переповнює душу, і Талігхіла трясе від почуттів, що накочуються, накочуються, накочуються… Трясе. Кляті пелюстки!

— Прокидайтеся, Пресвітлий. Ми вже повернулися, — це, звичайно, Джергіл. Як химерно наш розум переробляє зовнішні подразники у сновидіння.

Талігхіл потер скроні, дивуючись цій чужій думці.

Наближався вечір. У садку вже лунали поодинокі трелі цикад; незабаром вони зіллються у загальне цвірчання, вітаючи бліде обличчя місяця. Якщо ти, аби вибачитися перед Домабом, не збираєшся витягти його з ліжка, — варто поквапитися.

Узявши пакунок зі статуеткою, принц піднявся широкими низенькими сходами на ґанок і, прочинивши масивні двері, зайшов до зали з високою стелею та численними прикрасами на стінах: трофейними шкурами і головами впольованих звірів, зброєю, гобеленами, скульптурами й багато чим іншим. Тут горіли свічки, а в кутку тріщали в каміні дрова — ніби й без цього не було нестерпно жарко!..

Раптом до кімнати зайшов низенький лисіючий чоловік похилого віку в охайному, але не розкішному халаті з вишитими вепрами. Не помічаючи Талігхіла, він підійшов до вогню і стомлено опустився в крісло, витягнувши до полум’я ноги у м’яких мештах. Так сидів деякий час, зрідка зітхаючи та підкидаючи щипцями вуглинки, що викочувалися. Талігхіл закляк, не наважуючись заговорити.

Нарешті взяв зі столу пакунок і попрямував до чоловіка в кріслі.

— Домабе…

Чоловік у халаті з вепрами поглянув через плече й стиха зітхнув, оскільки різкий порух завдав йому болю.

— Це ти, Талігхіле? Храрріп казав, ви ходили на ринок. Як там, у столиці? Прохолодно, як і тут?

Принц здивовано розвів руками:

— Домабе, там теж спекотно, як і тут.

— Певна річ, — кивнув управитель, погоджуючись. — Вам, молодим,