Читати книгу - "«Під Украйни єднаймось прапор!». Вибрані твори"

І. Франко у своєму «Ізмарагді» черпає давні мотиви — у циклі «Строфи», медитативних віршах «Немає друга понад мудрість…», «Себе самого наперед…» він торкається вічних проблем добра і зла, сенсу людського життя, освіченості та невігластва тощо:

Книги — морська глибина:

Хто в них пірне аж до дна,

Той, хоч і труду мав досить,

Дивнії перли виносить,  —

ці рядки є поетичним осмисленням слів «о почитанії книжном» «Ізмарагда» кінця XІІІ — початку XІV ст.

Втім, у збірці є й виразно злободенні твори. Це, наприклад, процитований вище «Декадент», в якому І. Франко не лише із запалом суперечить В. Щурату («Який же я у біса декадент?»), а й афористично визначає свою роль: «Я син народа, Що вгору йде, хоч був запертий в льох». Поет, за словами І. Франка, — «пролог, не епілог». Який несподіваний і сильний образ! Тобто мистецькі твори повинні нести конструктивну, життєтворчу енергію, бути витоками всілякого поступу до висот, «де видно світло…»

У цьому прикмета патріотизму І. Франка — його любов до Батьківщини дієва, без нудної сентиментальності і бутафорності, це, врешті-решт, любов-ненависть, яка дала снагу «працювать, працювать, працювати, В праці сконать!» Франкові різкі заяви про те, що він не любить України (а такі вислови були) обурювали «добропорядних» земляків, убраних у патріотизм, як у «празничну одежину». У вірші «Сідоглавому» поет звертається до такої «сивої голови»:

Ти, брате, любиш Русь,

Як хліб і кусень сала,  —

Я ж гавкаю раз в раз,

Щоби вона не спала.

Яким же повинно бути чуття до Вітчизни, у чому воно виявляється? Ця проблема порушена також у поемі «Іван Вишенський» (1900). Постать знаменитого полеміста другої половини XVІ — початку XVІІ ст. викликала великий інтерес І. Франка, в тім числі й науковий (для прикладу назвемо розвідки «Іван Вишенський, його час і письменська діяльність», «Іван Вишенський і його твори»).

Автор зображує Івана Вишенського в однойменній поемі «дідусем похилим, зморщеним, сивобородим, в сіряці на голім тілі», «блаженним аскетом», що покидає «все дрібне, болюще, що чуття в душі ворушить і увагу відвертає від найвищого єства». Сповнений думок про сутність Бога, вважаючи конечною метою людського життя спасіння своєї душі, Вишенський-печерник відмовляється від зустрічі із земляками, що прибули на Афон просити його повернутися на Батьківщину. Відмовляється… та від однієї згадки про Україну в нього «серце скаче, … кров живіше б’ється». Палка пристрасна натура бореться з аскетизмом. Ця трагічна роздвоєність складає визначальну колізію твору.

І. Франко був певен: людина повинна дбати передовсім про громадську справу, а не власний інтерес, яким би вагомим той не був. Письменник підносив цю ідею аж до сенсу людського життя. І саме таке довге і чесне життя — на користь громади! — проживає головний герой повісті «Захар Беркут» (1882). Події твору відносять читача в середньовічні часи, коли Русь потерпає від набігів полчищ монголів. Ані князь, ні воєвода, ні дружина не годні оборонити тухольців — громада сама стає на захист рідної землі. У повісті є вражаюча сцена: старійшина Захар Беркут відмовляється виміняти життя свого сина Максима на порятунок монголів. Чи кожен батько зміг би зробити такий вибір? Але бувають моменти, коли в ім’я Батьківщини потрібно жертвувати найдорожчим — тільки з геройських сердець кується нація, постає держава…

І. Франко належить до пантеону виняткових особистостей, ідейних фундаторів української державності, людей, що стали цілою епохою в національній культурі.

Переживши арешти, нестатки й інші випробування, що випали на його долю, він мав моральне право звернутися до свого народу словами:

Я ж весь вік свій, весь труд тобі дав

У незламнім завзяттю,  —

Підеш ти у мандрівку століть

З мого духу печаттю…

(«Мойсей»)

«Мандрівка століть» триває. А Франковий дух став тією благотворною печаттю, що позначила все ліпше в українському єстві.

Тетяна Крайнікова

Поезії

Із збірки «З вершин і низин»

Гімн

Замість пролога

Вічний революціонер —

Дух, що тіло рве до бою,

Рве за поступ, щастя й волю,

Він живе, він ще не вмер.

Ні попівськії тортури,

Ні тюремні царські мури,

Ані війська муштровані,

Ні гармати лаштовані,

Ні шпіонське ремесло

В гріб його ще не звело.

Він не вмер, він ще живе!

Хоч від тисяч літ родився,

Та аж вчора розповився

І о власній силі йде.

І простується, міцніє,

І спішить туди, де дніє;

Словом сильним, мов трубою

Міліони зве з собою, —

Міліони радо йдуть,

Бо се голос духа чуть.

Голос духа чути скрізь:

По курних хатах мужицьких,

По верстатах ремісницьких,

По місцях недолі й сліз.

І де тільки він роздасться,

Щезнуть сльози, сум, нещастя.

Сила родиться й завзяття

Не ридать, а добувать,

Хоч синам, як не собі,

Кращу долю в боротьбі.

Вічний революціонер —

Дух, наука, думка, воля —

Не уступить пітьмі поля.

Не дасть спутатись тепер.

Розвалилась зла руїна,

Покотилася лавина,

І де в світі тая сила,

Щоб в бігу її спинила,

Щоб згасила, мов огень,

Розвидняющийся день?

(1880)

Із циклу «Веснянки»

«Гримить! Благодатна пора наступає…»

Гримить! Благодатна пора наступає,

Природу розкішная дрож пронимає,

Жде спрагла земля плодотворної зливи,

І вітер над нею гуляє бурхливий,

І з заходу темная хмара летить —

Гримить!

Гримить! Тайна дрож пронимає народи, —

Мабуть, благодатная хвиля надходить…

Мільйони чекають щасливої зміни,

Ті хмари — плідної будущини тіни,

Що людськість, мов красна весна, обновить…

Гримить!

1880

«Гріє сонечко…»

Гріє сонечко!

Усміхається небо яснеє,

Дзвонить пісеньку жайвороночок,

Затонувши десь в бездні-глубіні

Кришталевого океану…

Встань,

Встань, орачу! Вже прогули вітри,

Проскрипів мороз, вже пройшла зима!

Любо