Читати книгу - "Паперові солдати"

— Проходь, не соромся! — гукнув художник, не озираючись, і за мить уже задзвенів чимсь з кухні.

Стекляр зупинився на порозі великої кімнати і тут уже остаточно очманів. Бо у ній картини займали не лише всю площу стін — вони стояли у кутках, лежали на підлозі одна на одній та, неначе справи у канцелярії, тулилися на полицях етажерки. Портрети, пейзажі, натюрморти визирали один з-поза одного, немовби змагаючись за увагу гостя.

— І це все ваше? — не витримав той, маючи на увазі картини.

Але господар, який вийшов з кухні із пляшкою горілки та склянками в руках, зрозумів його не зовсім правильно.

— Ну звісно. Я не для того цілий рік вів справу проти господарів цієї хати, щоб потім жити в комуналці.

Стекляр несамохіть озирнувся і побачив у коридорі іще двоє дверей, що вели до кімнат. Гарна квартирка, нема що сказати.

— Чого застряг? — художник по-товариському підштовхнув гостя у спину і за ним пройшов у залу.

Окрім картин там знайшлася невеличка тумбочка, на яку господар прилаштував пляшчину й тарілку з оселедцем, та двоє стільців, які він вивільнив з-під банок та пензлів.

— До виставки готуєтеся? — обвів Стекляр поглядом стіни.

— Це не мої, — засміявся господар. — Трофейні. Я ж Варшаву звільняв. І Прусію. Та й тут, у Рівному, мав можливість торкнутися, так би мовити, джерел.

— Я теж Варшаву брав, — зрадів Стекляр. Фронтове братство єднає людей незалежно від віку. — От тільки картин я там не бачив.

— Танкіст?

— Артилерист. Колишній.

— Ага.

Рогов тупим ножем краяв тіло оселедця на тарілці, відриваючи від нього масні золотаві кавалки плоті. Лезо вискотіло по порцеляні, від чого поза шкірою несамохіть пробігали мурашки.

— Наливай, — кивнув він у бік гранчаків. — До мене товариші та колеги часто звертаються, бо у багатьох з війни залишилися картини, а як їм дати раду, вони не знають. От і мишкую потроху, тому підчистити, тому підмалювати, покупця знайти, — він облизав масні пальці і взяв з тумбочки гранчак. — Ну, за знайомство! Як тебе?

— Борис, — підняв свого гранчака Стекляр.

— Давай, Борисе!

Вони цокнулися, спорожнили склянки, і Стекляр одразу налив іще. Випили за Перемогу, пом’янули загиблих товаришів, і лише після цього Рогов запитав:

— І чим я можу прислужитися рідній конторі?

Стекляр видобув з планшета фотокопії бандитських листівок і став шукати очима місце, де б їх можна було розкласти.

— Давай, — простягнув господар засмальцьовані рибою пальці, і Стекляр мимоволі відсмикнув папірці.

— Докази, — пояснив він, неначе виправдовуючись.

— Поняв, — Рогов витер руки об замащену майку, а потім для більшої переконливості і об не менш брудні галіфе.

На більше чекати вже не доводилося, і лейтенанту залишалося тільки зітхнути та віддати фотокопії. Рогов одразу ж взявся розглядати їх, перекладаючи з однієї руки до іншої, то наближаючи до очей впритул, то дивлячись проти світла з вікна. Це тривало досить довго.

— От паскуда, — врешті видихнув він.

— Паскуда чи паскуди? — уточнив Стекляр.

— Паскуда, — впевнено повторив Рогов. — Одна рука. Усі гравюри мають одного автора. Це я тобі гарантую.

— Гравюри?

Господар кивнув:

— Ксилографії.

— Ксило...?

— Графії, — голос Рогова звучав спокійно, без роздратування невіглаством гостя. — Ксилографією називають гравюру на дереві.

— А як ви зрозуміли, що це на дереві?

— Борь, я художник, я цьому вчився. Чи ти мене перевіряєш?

— Ні, — замахав руками Стекляр.

— Чорт з тобою, перевіряй, — посміхнувся Рогов і тицьнув гостеві до рук фотокопії. — Там, на підвіконні, лежить лупа. Візьми її.

Стекляр слухняно підійшов до вікна і справді побачив там лупу.

— Дивися на малюнки. Що ти бачиш?

— Фарбу, — зізнався лейтенант.

Художник пояснив:

— Малюнок вирізають на дерев’яній дошці. Далі наносять фарбу і притискають папір. Але дерево при швидкій обробці дає мікросколи, дефекти, на яких фарба лягає нерівно. Бачиш?

— Бачу.

— Ну от. Для ксилографії зазвичай використовують дошки з самшиту або пальмового дерева.

— А звідки ж у нас пальми? — здивувався Стекляр.

— У нас ріжуть з липи або вишні.

— З липи або вишні, — повторив лейтенант.

— Що іще тебе цікавить?

— Ну, перш за все, чи він десь учився? Цей художник.

— Вчився, і у добрих вчителів.

— А як ви гадаєте... Ну тобто, я розумію, це важко визначити... Але де він це малює? У нас чи десь у Мюнхені?

Рогов підвівся і підійшов до вікна.

— Гм, — він взяв до рук аркушики, ще деякий час подивився на них. — Мені здається, у нас.

— Чому?

— Надто схоже. Розумієш, оці карикатури, особливо там, де партійці чи військові. Якщо на власні очі не бачив, так не намалюєш.

— Так він же просто глумиться?

— Глумиться. Але знає, з чого глумиться. Розумієш? Шукає характерні риси, щоб глядач одразу впізнав. Так із Мюнхена не зробиш.

— Ясно, — зітхнув Стекляр. — Значить, наш.

— Наш, — іще раз підтвердив Рогов.

— І як його знайти? — Стекляр глянув на вулицю, де в тіні дерев на лавах сиділи люди. Може, хтось із них і є цим художником. Сидить оце, повітрям дихає, а потім приходить додому і малює фашистські листівки.

— Не знаю, — Рогов розклав фотокопії на підвіконні і схилився над ними. — Ану, дай мені лупу...

Стекляр виконав прохання й став і собі піддивлятися, намагаючись зрозуміти, що саме вивчає Рогов.

— Там горілка ще лишилася? — запитав той.

— Зараз.

Лейтенант підійшов до тумбочки, підняв пляшку, в якій плюскотіли залишки рідини — на палець, не більше, — а потім згадав, що прийшов у гості не з порожніми руками, от тільки нечемно забувся про це. Тоді видобув з глибокої кишені своїх галіфе нову пляшку, відкоркував і налив у гранчаки ще по сто грамів.

Рогов прийняв склянку правицею, змахнув нею у повітрі, імітуючи тост, і вихилив у горлянку, не відриваючи очей від малюнка, який ліва рука піднімала вгору одночасно з тим, як піднімалася склянка. І у найвищій точці, коли останні краплини горілки досягли губів, він раптом хекнув і виголосив:

— Знайшов!