Читати книгу - "Есміна. Некромантка для слідчого, Юлія Богута"

Берег Дарксенду сьогодні видався напрочуд безвітряним. Я ступала вздовж пісочної доріжки та подумки молилася всім святим, щоб мені не довелося користуватися даром при всіх. І справа не в тому, що я соромилася — ні. Просто він передався вкрай специфічно і мав певні ліміти, після яких магія фактично випалювала мене. Це були не самі приємні відчуття, тому я користувалася сирою силою вкрай рідко.

— Чого нахнюпилась, Фіалко? Лячно? — запитав Джері, дивлячись як я невесело йшла до місця злочину огородженого магічним контуром. — Ти кажи, якщо що. Таким гарним дівчинкам не соромно боятися страшних речей.

— Яка з мене “гарна дівчинка”?! — обурилася, аж зашпортуючись на рівному місці.

— А що, хлопчик? — зареготав перевертень. — О це так Лоріану буде сюрприз!

— Та щоб тебе! — буркнула, розуміючи, що цього перевертня не виправить навіть могила. Не дай всім святим його зустріти на тому світі. — Краще скажи, на що ви бились об заклад? А то мені ще з вами працювати, а відчуття, ніби я сліпе кошеня, яке тикають носом невідомо у що.

— Ти ж все одно нічого не знаєш, яка тобі різниця? — байдуже спитав він, ступаючи поруч і жбурляючи пісок носками черевиків.

— Велика! Чи ти хочеш, щоб у вас некроманти й далі випаровувалися? Висяки вже не сильно муляють? — стала бити по болючому.

— Знаєш же, на що тиснути, —  прискіпливо протягнув він. — Слухай тоді... Жив був хлопчик, чиї батьки перейшли дорогу сильному магу. От він і наклав на їхнього первістка страшне прокляття, а батькам сказав, що його зможе нейтралізувати лише могутня некромантка. От хлопчик і виріс злим, буркотливим і безсовісним. Аж поки в його житті не з'явилася дівчинка. Він думав, що вона і є та сама, що зніме прокляття, але натомість вона зняла сукню перед його керівником.

— Яка незручна ситуація, — протягнула, намагаючись зіставити казочку з реальністю. — І що далі?

— А що далі? — знизав він плечима, як би натякаючи, що все і так ясно. — Начхав він на прокляття і став ненавидіти некромантів всією своєю буркотливою душею. Тому вони й не затримувалися довго... От я і побився з ним об заклад, щоб ви потоваришували за кавою і ти затрималась з нами трохи довше за інших. Але якби я знав, що ти така як є, то навіть не робив би цього.

— Чому це?

— Ну бо не схожа ти на всіх тих попередніх некромантів! Ну ні крапельки! — щиро сплеснув долонями Джері та на мить задивився на мене. — Ти тільки-но подивись на себе! Фіолетові коси, вічно з навушниками у вухах, почуття гумору маєш та ще й про роботу постійно думаєш. Ну яка з тебе некромантка? Головне, щоб дійсно не запав. Так що потерпи вже якось, на благо нашого відділу.

— З чого ти взагалі вирішив, що він на мене може покласти око? Що, нормальних в місті немає? Закінчились? — ніяк не могла второпити, чому весь світ зійшовся клином на некромантах.

— Та закінчились, повір мені, — втомлено промовив чоловік, на мить подивившись на мене серйозним поглядом. — А вибору великого немає. Та пришиблена — вже зайнята, а ти пришиблена — ще вільна.

— Тобто знайти йому нормальну взагалі не варіант?

— Ні. Він може торкатися лише некромантів, бо всі інші істоти свідомість втрачають вже через хвилину, — пояснив Джері, а в мене аж мороз по шкірі пішов. Це ж як треба було насолити комусь, щоб попасти під таке щастя? — Але ти все одно з ним обережніше, Фіалко. Ваших надовго теж не вистачає.

— Буду знати, — тихо прошепотіла собі під ніс та спробувала згадати що ж це за гидота така. Певно щось вкрай рідкісне, бо навіть через десять хвилин на думку нічого не прийшло. Треба буде глянути у своїй особистій бібліотеці заради цікавості. 

Місце злочину було мало чим схожим на те, що мені доводилося бачити зазвичай на практиці. І не тому, що було страшним, а, тому що ніякого злочину тут не відбулося. Жодної крові, жодного магічного сліду та жодної зачіпки — лише синє тіло, котре почали об'їдати риби. Поки Лоріан з Джері пішли говорити зі свідками, я обережно намалювала магічне коло сіллю, увійшла в нього та стала роздивлятися жертву. На вигляд йому було років сорок. Повна статура, масивне важке обличчя. Тканина розлізлася через довгий час перебування у воді, а укуси стали менш помітними через розбухлу шкіру. Жодної вогнепальної рани, колотої чи ще якоїсь, крім дрібних потертостей.

Поки нікого не було поруч, я вирішила  прикликати дух померлого та вияснити, що сталося. Добре, що для нього особливої магії не потрібно було. Закляття зірвалося з губ швидше, ніж я встигла подумати про нього, і переді мною з'явилася примара. Це був розлючений дух, котрий відразу ж підняв вітер в окрузі та кинувся в мій бік.

— Поверніть мені моє! — сердився померлий, б'ючись об край магічного контуру. Він носився вздовж посипаного сіллю кордону та не міг ступити за нього і кроку. Це продовжувалося кілька хвилин, аж доки він нарешті не помітив мене та не став наближатися. — Поверни мої гроші!

— Як вас звуть? — спокійно запитала, ігноруючи шквальний вітер, котрий набирав сили. Точно вбили. Неприкаяні духи завжди були такі: сильні, емоційні, розлючені та…страшні. 

— Пей Волш! — прогриміло на всю вулицю. Чоловік скаженів у пошуках своїх грошей та ніяк не міг заспокоїтись. 

— Як ви опинилися у річці? — проігнорувала його крики та відразу ж перейшла до справи. 

— Я стрибнув з мосту!

— Навіщо ви це зробили? — запитала, щоб зрозуміти його мотиви. Самогубством це вже не було, але дух мав поступово дійти у своїх спогадах до того моменту, який мені був потрібним. — Вас штовхнули?

— Ні, я сам хотів стрибнути! Але я… не хотів... — дух запнувся на півслові та пронісся перед моїм лицем в щілину на контурі, на який випадково став Лоріан.

Безпечний слідчий не бачив ні того контуру, який я виводила,  ні духа і навіть не усвідомлював у що тільки-но втягнув нас всіх. Бо витягувати духа з його тіла через виконання бажання було гірше ніж нерозкрита справа. Містер Волш був настільки злим, що міг витіснити душу Лоріана за лічені дні.