Читати книгу - "Крило метелика (частина 1), Кіра Леві"

Протоптана студентами стежка спочатку вивела нас до місця розкопок.

— Тьотю Полю, а хто тут жив? Неандертальці? — Іллюша, як гусеня, витягав шию, розглядаючи розкопане поле, поділене кілочками на ділянки, розміром метр на метр, для топографії знахідок. Під час роботи студентів, між кілочками ще була натягнута мотузка, але зараз її зняли.

— Ні. Десять тисяч років тому тут жила «людина розумна». Homo sapiens латиною. Після відступу льодовиків у пізньому палеоліті почалося заселення територій від Британії до Верхнього Дніпра. Ось тут ми розкопали стоянку первісних мисливців. Вони виживали завдяки полюванню на оленів, бугаїв, кабанів і облаштовували тимчасові стоянки на шляхах міграції тварин.

— А золоті монети знайшли? — азартно спитав хлопчик.

— Ні, мій любий, — я посміхнулася, побачивши розчарування на його обличчі. — Тоді золото для людей ще не мало значення. Торгівлі не було, фінансовим розрахунком не користувалися. Обмінювалися корисними речами за потреби. Зате, ми з'ясували, що люди жили в чумах, і знайшли кам'яні інструменти: сокири, гострі наконечники копій, скребки для вироблення шкіри.

Іллюша мріяв колись знайти скарб, щоб купити нам джип. Поки що я його не переконувала. Нехай мріє собі. Прийде час для усвідомлення: хочеш мати щось — зароби. Поки йому достатньо добре вчитись, дотримуватись правил особистої гігієни та виконувати немудрі обов'язки по дому: помити за собою посуд, протерти пил, пропилотяжити, заправити своє ліжко. Через мою алергію дітям самим доводилося через день проводити вологе прибирання у квартирі. На мені було готування, прибирання кухні, ванної кімнати та туалету. Щоб усе встигати й тримати у порядку, я користувалася системою прибирання «fly lady», придуманою американською домогосподаркою: п'ятнадцять хвилин щодня, і результат не змусить розчаруватися.

— Зрозуміло, — сказав хлопчик. — Вони ще не були розвинені.

— Якщо порівнювати з нами, то так. У сучасних людей накопичилося більше досвіду. Освоєно технології: гончарство, столярну, ковальську справу, ткацтво. Це все дало поштовх розвитку для сучасної людини. Але якщо порівнювати тих мисливців зі своїми попередниками, всі вони були дуже розумні. Я тобі більше скажу, якщо помістити мене у той час, то шансів вижити у мене буде менше, ніж у жінки племені.

— Поліно Михайлівно, але ж ви розумна і смілива, — Ліза уважно слухала, про що ми з Іллюхою розмовляємо.

— Пам'ятаєте казку Кіплінга «Мауглі»? — діти зацікавлено кивнули. — Хлопчик вижив у джунглях, бо з маленького віку опинився серед диких звірів і перейняв їхню поведінку. Навчався разом із вовченятами. А якщо дорослу людину з міста помістити на місце Мауглі, вона, швидше за все, загине. Саме по собі знання, що у джунглях водяться страшні хижаки, не допоможе. Адже людина не знатиме, як уникнути зустрічі, як замаскувати свій запах, якою стежкою йти, а куди краще не соватися. А уявіть, якщо Мауглі опиниться у місті? Дати йому до рук твій комп'ютер, Ілля, ну, що буде?

— Він злякається! Не буде знати, як дивитися мультики та грати через мережу з пацанами! — Іллюша радісно засміявся. — Я б його навчив, — по-доброму продовжив він.

Переконувати його я не стала. Ніколи б Мауглі не зміг освоїтися в місті, якби він був справжнім хлопчиком, а не вигадкою.

— А ви наступного року знову сюди на розкопки поїдете? — запитала Ліза, коли ми вже вийшли до табору.

— На жаль, на цьому місці навчальні розкопки проводили останній рік. Археологічну цінність цього місця порахували, як незначну. Все, що могли знайти історично цінне — знайшли. Пан Соболєв, господар земельної ділянки, відмовився продовжувати договір з університетом.

Спогади про цього пана особисто у мене викликали печію. Нахабний безпринципний тип.

Конфлікт з Соболєвим Олександром Олександровичем, місцевим великим підприємцем, був давнім, з часів мого перебування на посаді помічника депутата від партії «Зелена планета». Тоді моїми стараннями його зобов'язали замінити виробничу лінію на одному із заводів, з урахуванням вимог контролю якості, та встановити сучасні фільтри для очищення стічних вод на фабриці. Модернізація влетіла Соболєву в копійчину. І він ледве уникнув в'язниці.

— Прийшли! — Ілля побіг вперед і вискочив на розчищену галявину, де стояв табор.

Нині на місці великого наметового табору було тихо.

Студенти роз'їхалися. Від цього мені ставало трошки сумно. Я любила гучні студентські компанії, сміх підлітків, посиденьки біля нічного вогнища під мелодійний звук гітари та сяйво світлячків. Тепер тільки одинокий десятимісний намет сиротливо стояв між соснами.

Під тентом, у зоні кухні, ніхто не сміявся, перекидаючись почищеною картоплею, не пахло пшеничною кашею з тушкованими консервами, що підгоріла на багатті.

По-хазяйськи я показала умивальник-рукомийник, зручності — збитий туалет з дощок для хлопчиків й дівчаток, та стежку до річки.

— Спершу на пляж?

Ліза з Іллею, що впарилися в дорозі, одразу ж погодилися. Скинувши речі у намет, ми перевдяглися в купальники та спустилися на піщаний пляж, прихопивши рушники, килимок для пікніка та нехитрий перекус: бутерброди з ковбасою, варені яйця та свіженькі огірочки. Ліза брала з собою їжу в дорогу, але все залишилося недоторканим у похідній сумці-холодильнику.

Дно біля пляжу було вже вивчене. Я без побоювання дозволила дітям забігти у воду, поплавати, попірнати. Сама я теж із задоволенням поплавала, розминаючи м'язи. З Іллею ми пограли в «квача». Ліза відмовилася скласти нам компанію. Сказала, що вона вже доросла для дитячих забав. Але ми їй це пригадали, коли вона нагрілася на сонечку, лежачи на килимку, оббризкали водою. А потім дружно з Іллюшею тікали від дівчини. Бігали, доки не попадали разом на пісок. Довелося знову всім хором лізти у воду.