Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

На щастя легкий вітерець під ранок змінив напрямок і задув від переправи, завдяки чому я зміг розкурити люльку як слід, не побоюючись, що запах тютюну долине до татар. Пара квапливих і жадібних затяжок трохи заспокоїли нерви і повернули можливість міркувати розсудливіше. І приймати такі ж рішення.

Насамперед я вирив у березі яму і напхав в неї стільки сухої трави, скільки зміг нахапати навколо себе, не марнуючи часу. Потім вивершив купку сіна найтоншим хмизом, який вдалося назбирати під кущами... А потім придавив цю споруду дещо товстішими гілками. Приготував ще з десяток, щоб були під рукою, і  спробував розпалити.

Трава була досить суха чи пощастило, але жаринка прийнялася відразу. Секунди не минуло, як травинки поруч з нею почорніли, задиміли, а там і вогник затанцював. В одну мить він зжер половину бадилля, закректав, набираючи сили. А там і гілочки в хід пішли...

Підклавши побільше хмизу, я нарешті розігнувся і встав просто над ямою. Не дарма первісні люди вогонь якщо не божеством, то божественним даром вважали. Ох, і добре! Настільки, що ні про що більше думати не хочеться. Так би і плив у потоці теплого повітря, підносячись усе вище і вище. Аж під хмари...

Від почуття польоту голова злегка запаморочилася і… забурчав живіт, повертаючи мене з небес на землю. Худоба ненаситна. Не міг ще пару годин зачекати? Я ж ніколи так рано не снідаю.

Холера ясна! Даремно я про сніданок згадав. Велике горня гарячої кави і підсмажені тости з сиром і ковбасою відразу виникли перед очима. Навіть злегка підгорілим запахло.

— Ой!

Горів я. Полум'я набрало сили, метнулося вверх і примудрилося лизнути мою литку. Не всерйоз, тільки волосся «зголило».

— Ну-ну, не дурій...

О-хо-хо... Жарти жартами, а вляпався я, схоже, міцно. По самісіньке «нетреба». А був час, коли принципово облишив читати історії про попаданців, вважаючи що після «Янкі при дворі короля Артура» пера Марка Твена, на цю тему нічого путнього написати неможливо. І ось... сам потрапив, як курка в борщ.

Куди? А Бог мене знає... Серед степу широкого на Вкраїні милій... Судячи з уже побаченого: вік приблизно шістнадцятий... Плюс мінус. Загалом, той період, коли ординці на Русь за живим товаром ходили. Точніше визначитися не виходить. Занадто мало даних... Що я вночі, та в такому сум'ятті, міг розгледіти? Звідки прийшли і куди напрямок тримають. Зброя, одяг, говір... Крихти. Але і того що побачив, цілком вистачає для невтішного висновку.

Гаплик! У сенсі, гасіть світло...

Голий, босий, беззбройний, без припасів і без гроша за душею. До найближчого житла, напевно, десятки, якщо не сотні кілометрів. А перші, перестрінуті люди, цілком можуть виявитися не мирними селянами, а розбійниками або людоловами. Єдина відмінність яких у тому, що харцизи* (*татар., — розбійник) не завжди беруть ясир* (*татар., — здобич, полон), а просто грабують і вбивають. Щоб не морочитися з невільниками. А оскільки в мене взяти нічого — вб'ють напевно. Від злості або для потіхи... Така ось перспектива. Суцільне «без».

Проклинати небеса за несправедливість або намагатися зрозуміти: що ж зі мною сталося і як таке взагалі можливо — безглузде марнування часу. Навіть починати не буду. Але і засиджуватися біля багаття теж нічого. Зараз я ще відносно ситий і в цілому, крім деякого дискомфорту від наготи, почуваюся незле, — але це ненадовго. Максимум на добу.

Полювати голими руками я не вмію. У їстівних травах і корінцях теж не розбираюся. Крім заячої капусти та суниць ніякої дикоростучої їжі ніколи не пробував. Та й ті, здається, тільки в лісі ростуть. Значить, якщо хочу вижити, треба пробиратися до людей, поки є сили. Але і чалапати світ за очі, як німий до суду, не варіант. Бодай деякі приготування я можу і зобов'язаний зробити.

По-перше,— їжа.

Не факт, але чому б не повернутися до стоянки бусурман, коли вони підуть, і не понишпорити там? Татари були без псів, значить, якісь недоїдки цілком могли біля вогнищ залишитися. Звісно, бридко і принизливо жебракувати, але голод не тітка. Та й спершу знайти ще треба хоч щось, а вже потім носом крутити.

По-друге, — вода.

Це степ. Що значить, повна відсутність тіні... Днем сонце так припече, що сім потів зійдуть. До вечора сплюнути нічим буде. А на місці табору, цілком можливо, щось придатне для води залишилося. Черепок... або хоч ганчірка, яку можна просочити вологою, а потім, якщо і не пити, то голову обмотати, потилицю обтерти… Начебто дрібничка, але, як вчив батько, бувають випадки, коли саме такі дрібнички відділяють життя від смерті.

Заодно, може, хоч частково вдасться проблему з відсутністю одягу вирішити. Сором'язливість — то справа десята, тим паче, коли тебе ніхто не бачить. Куди більше мене сонячні опіки турбують. Цього літа я ще жодної години на пляжі не був, та й взагалі — на відкритому повітрі. Це раз... А два — оголене тіло швидше втрачає вологу.

На забуті в кущах шаровари або халат я, звичайно ж, не розраховую, але якесь лахміття цілком можуть залишитися. А коли в господарстві немає взагалі нічого, тому й блоха худоба...

Ну і останній аргумент за повернення в табір — слід обозу. Людолови не з пустелі прийшли. І рухалися при цьому не найкоротшим шляхом, а від водойми до водойми. Коней і волів напувати треба. Худоба не людина, їй потерпіти не накажеш... А в моїй ситуації про кращого поводиря і мріяти годі.