Читати книгу - "Криза сучасного світу, Рене Генон"

Якою би не була причина, та у VI столітті до нашої ери майже всі народи пережили істотні зміни; характер цих змін, однак, варіювався залежно від кожної окремої країни. В деяких випадках це були прояви реадаптації традиції до умов, відмінних від тих, які побутували раніше, реадаптації в суто ортодоксальному сенсі; це прослідковується у Китаї, де доктрина, яка на початку складала єдине ціле, розділилася на дві окремі частини: даосизм еліт, із його чистою метафізикою та традиційними науками суто умоглядного штибу, та конфуціанство, спільне для всіх поза будь-якими відмінностями, котре охоплювало сферу практичного, й особливо соціального, вжитку[20]. Перси теж пережили реадаптацію маздеїзму, оскільки саме цим часом датується епоха останнього Зороастра[21]. В Індії ж зародився буддизм, котрий, яким би не був його оригінальний характер[22], принаймні в деяких своїх відгалуженнях був приречений повстати проти традиційного духу, аж до заперечення будь-якої влади, що породило би справжню анархію в етимологічному сенсі слова, тобто «відсутність принципу» як в інтелектуальній, так і в соціальній сферах[23]. Дуже цікаво, що в Індії не збереглись пам’ятки, які хронологічно передували би цьому періоду, і це дає змогу сходознавцям — котрі прагнуть віднайти витоки всього саме в буддизмі, значущість якого вони звикли перебільшувати — послуговуватись цим фактом для підтвердження власних аргументів; однак пояснення є вкрай простим: усі попередні споруди будувалися з деревини, тож вони зникли у природний спосіб, не залишивши по собі жодного сліду[24]; але правильно те, що такі зміни у способах будівництва обов’язково відповідають глибокій модифікації загальних умов людського існування[25].

По мірі наближення до Заходу ми виявляємо, що той самий період був для євреїв часом вавилонського полону; однак, можливо, фактом, що найбільш вражає серед того, що ми спроможні віднайти, є те, що короткого періоду — всього сімдесят років — виявилося досить, аби вони втратити власне письмо, оскільки у подальшому сакральні тексти доводилося реконструювати із застосуванням символів, які значно відрізнялися від тих, що були в ужитку до того часу. Ми могли б навести безліч прикладів подій, пов’язаних із тим часом, та лише зазначимо, що у випадку Риму саме тут розміщений початок «історичного» періоду його існування, який слідував за «легендарною» епохою царів. Також є відомості, хоча й досить непевні, що в цей самий час відбувались істотні зрушення в середовищі кельтських народів; але, не вдаючись до розгляду подробиць, ми переходимо до Греції. Для неї VI століття також стало вихідною точкою так званої «класичної» цивілізації, якій сучасні дослідники приписують «історичний» характер, у той час як усі попередні періоди залишаються такими маловивченими, що й надалі вважаються легендарними, хоча нещодавні археологічні розкопки не викликають жодних сумнівів, що справжня цивілізація існувала ще задовго до цих часів. До того ж у нас є всі підстави вважати, що ця перша еллінська цивілізація в інтелектуальному контексті була в рази цікавішою за свою наступницю, а відносини між ними були деякою мірою аналогічними тим, що існують між середньовічною та сучасною Європою. Проте, слід зазначити, розрив не був аж таким радикальним, як у випадку останніх, оскільки мала місце принаймні часткова реадаптація традиційного порядку, головним чином у сфері «містерій». Тут ми можемо згадати піфагореїзм, що являв собою реставрацію раннього орфізму в новій формі, очевидні зв’язки якого з дельфійським культом гіперборейського Аполлона дають змогу формувати припущення щодо сталої та неперервної спадкоємності однієї з найдавніших людських традицій. Та, з іншого боку, невдовзі з’явилося дещо небачене, що в майбутньому було приречене справити негативний вплив на весь західний світ: ми хочемо поговорити про цю особливу форму мислення, яка колись була названа «філософією»; і цей момент є досить важливим, щоби змусити нас зупинитись на ньому докладніше.

Сама «філософія» розглядатиметься нами в найбільш законному значенні слова, яке й представляло його первинний сенс, особливо, якщо правильними є свідчення, котрі приписують Піфагору першість у його вжитку: етимологічно воно означає ніщо інше, як «любов до мудрості»; тому передусім воно вказує на попередню умову, необхідну для досягнення мудрості, та, в ширшому розумінні, пошуки, що виходять із цієї умови та мусять привести до знання. Звідси слідує, що «філософія» є лише попередньою та підготовчою стадією, шляхом до мудрості чи ступенем, що відповідає її нижчому рівню[26]; подальше ж викривлення полягало в тому, що перехідний ступінь починав сприйматися як сама мета, а мудрість витіснялася «філософією», що вело до забуття істинної природи її первозданного сенсу[27]. Так і з’явилася так звана «профанна» філософія, удавана людська мудрість абсолютно раціонального порядку, котра витіснила істинну, традиційну, надраціональну та «нелюдську» мудрість[28]. І все ж дещо від цієї істинної мудрості ще було у давнину; це насамперед підтверджується сталістю «містерій», чия «ініціатична» природа не може бути оскаржена; також правдиво, що вчення самих філософів зазвичай мали як «екзотеричну», так і «езотеричну» сторони, причому остання залишала можливість пристати до більш високої точки зору, що чітко, хоча й, можливо, неповною мірою, проявилось через декілька століть у александрійців. Для остаточного формування «профанної» філософії як такої необхідно було залишити тільки «екзотеризм», повністю знехтувавши «езотеризм»; саме до цього повинен був привести розпочатий ще греками рух уже в наші часи. Тенденціям, які були характерними для них, судилося лише радикалізуватись, а надмірне значення, яке вони приписували раціональному мисленню, ставало дедалі підкресленішим на шляху до «раціоналізму», специфічного сучасного світогляду, що не просто ігнорує, а й відверто заперечує існування будь-чого надраціонального; та не будемо забігати наперед, адже нам ще доведеться повернутися до наслідків цього процесу та простежити їхній розвиток в іншій частині нашої роботи.

Вищесказане містить одну річ, вкрай важливу для розуміння проблеми, яку розглядаємо, — це пошук у «класичній» античності певних витоків сучасного світу; тому сучасність абсолютно не помиляється, коли стверджує, що вона базується на основі греко-латинської цивілізації та є її правонаступницею. Водночас варто зауважити, що сама правонаступниця досить сильно віддалилася від оригіналу, оскільки античність ще зберігала зв’язок речей із інтелектуальним та духовним порядком, еквівалент якого марно шукати у сучасності; в будь-якому випадку, обидві цивілізації являють собою два ступені прогресуючого затемнення істинного знання. Ми могли би уявити, як занепад античної цивілізації поступово виливається у стан, дуже подібний