Читати книгу - "Звичайна прогулянка, Корепанов Олексій"

Він працює крутильником на всіх п'яти рівнях з підключенням і душі не чує у своїй роботі. Всі, хто тепер знає Маркова, не можуть ним нахвалитися й одностайно вважають, що він ідеальний крутильник. З ласки, як кажуть, самого Господа Бога.

Така от історія.

Може, її придумав Едгар, поки неуважно роздивлявся своє невиразне відображення у склі канцелярської шафи, де громадилися сірі канцелярські папки з зав'язками...

А може, й не Едгар.

Не має значення, хто сказав. Головне, мабуть, що сказав. Едгар кинув погляд на кульок із зображенням пишноволосої зірки естради, батоном та пляшкою молока і вийшов з кімнати канцелярії. Він тихо пройшов по коридору і зазирнув до приміщення для відвідувачів. Юдіф сиділа біля столу спиною до нього і виписувала чергову квитанцію, а за бар'єром, нетерпляче постукуючи шариковою ручкою, стояв... Едгар.

Так, Едгар, тобто той, кого ми домовилися називати Едгаром, у куртці захисного кольору з блискучими застібками і шнурками, з червоно-синім шарфом на шиї, з волоссям невизначеного кольору, довгастим обличчям і легкими зморшками біля очей.

Едгар – наш Едгар – розгублено завмер у дверях.

Тут ми впритул підійшли до проблеми двійника. Чому виникають двійники? Чому – хоч би куди ми дивилися, хоч би з ким ми зустрілися – ми часом скрізь бачимо тільки себе? Дзеркала, звичайно, не враховуємо.

Ви не задумувалися над цим?

Подумайте. Щодо цього існує навіть ціла теорія.

Едгар – той Едгар – байдуже дивився зверху вниз на Юдіфине каштанове волосся й постукував ручкою по бар'єру. Напевне, він приніс до пральні білизну.

Едгар – наш Едгар – із сутіні коридору сторожко спостерігав за ним.

Едгар – той Едгар – поклав, нарешті, ручку на бар'єр і став відчужено роздивлятися жовто-червону телефонну будку, сейф із фотокартками кіноакторів, електрокамін та Юдіфині плечі.

Едгар – наш Едгар – поривчасто ступнув уперед.

Юдіф озирнулася, і в її очах наш Едгар побачив розгубленість.

Він ступив іще крок, – той, за бар'єром, поволі повернув голову в його бік...

За дверима на сходах він виявив невисокого, але дуже поважного молодика у замшевій куртці, неосяжній пухнастій шапці і з чорним портфелем типу "кейс", або, по-нашому, "дипломат" у руці.

– Із жеку, – понуро сповістив замшевий молодик. Або ж, як кажуть тепер, "із жеу".

Едгар відступив, пропускаючи його до передпокою. Передпокій знов змінився, набувши нормальних, відповідних до типового проекту розмірів, і тільки під поставленою на місце вішалкою, ніби нагадуючи про те, що сталося, валявся іграшковий флюгер-півник.

Чоловік із жеку діловито пройшов на кухню, гучно ступаючи чобітками на грубих підборах по запорошеній підлозі. Едгар пройшов за ним. У кухні полилася вода. Чоловік із "кейсом" перевіряв крани. А може, мив руки. Едгар поткнувся був на кухню, але поважний замшевий чоловічок уже з виразом бридливості на обличчі подавсь до ванної. Едгар відступив – у ванній так само полилася вода. Після цього профогляду було піддано бачок у туалеті.

– Розпишіться.

Чоловічок із жеку дістав із "кейса" тонкий шкільний зошит, простяг ручку, і Едгар покірно розписався.

– Прокладку можна замінити, – заявив замшевий, озираючись на порозі. – А можна й не міняти.

І щез, хряснувши дверима. Злетів підхоплений поривом повітряних струменів флюгер-півник і впав, завмер під вішалкою. Едгар постояв у передпокої і раптом помітив на поличці з телефоном маленький кишеньковий календар. На календарі, що закликав користуватися послугами Держстраху, було зображено Юдіф. Маленька копія з картини Джорджоне. Едгар узяв календар, подивився, що в нього на звороті. Календар був торішній. Едгар поклав його в гаманець і відчинив двері до другої кімнати. В кімнаті ліниво розлігся диван, застелений барвистим пледом. Ще в кімнаті були крісло, стіл, книжкові полиці і телевізор. Може, там було щось іще, але поки що його було не видно. Адже все залежало від кута зору. Від позиції спостерігача. Від його положення в континуумі.

Едгар навіщось увімкнув телевізор – кольоровий, марки "Рубін" – і опустився на яскравий плед, що своїм забарвленням дуже скидався на будки телефонів-автоматів там...

Де? Де стояли ці будки? Де вони стоять? Можна порозмірковувати і навіть, можливо, спізнати істину. А якщо ні? А якщо спізнаєш – а то ніяка не істина?

Краще не розмірковувати.

Тим більше, що по телевізору в кольоровому зображенні йшов фільм. У суботу вранці інколи показують фільми. Для тих, хто не спить.

Едгар розстебнувся, кинув шарф на визивно жовто-червоний плед і зрозумів, що він є головним героєм фільму.

Та й чи то фільм був? Хто читав програму передач телебачення на той день? Ви читали?

В тому-то й річ.

А фільм уже почався. А може, не фільм. Бо у фільмі неможливо показати розмірковування. Їх неможливо відобразити на екрані. Їх можна втиснути в екран тільки за допомогою авторського тексту. Або роздумів героїв.

Проте щось уже почалося. І Едгар виступав у ролі головного героя, і він уже був на екрані. Не двійник – сам Едгар.

Отже, інтродукція.

Відгуркотіла луна посадки, і в рубці управління настала тиша. Приголомшлива тиша. Деякий час вони мовчки дивилися на екрани зовнішнього огляду. Екрани були сліпі від куряви, яку зняли гальмівні двигуни. Куряву відносило вітром, і поволі в мареві стали проступати незрозумілі контури.

– Кладовище? – ніби запитуючи, мовив Командир (це був Едгар, незграбний у важкому скафандрі) і, обернувшись, по черзі поглянув на всіх десятьох членів екіпажу, що півколом розмістилися в антигравітаційних кріслах у нього за спиною.

– Схоже на те, – невпевнено озвався Інженер.

Так, це було щось схоже на кладовище. На рівному, порослому невисокою рудою травою плаці акуратними рядочками виступали довгасті пагорки. Їх увінчували приземкуваті, складені з жовтого каміння надгробки. Вузенька стежка бігла від пагорків, таких схожих на могили, до гайка високих покручених дерев і зникала в ньому. Блідо-голубе небо за гайком перекреслював навскоси звичний чорний силует.

– Корабель! – майже в один голос сказали Програміст і Помічник Командира.

– Корабель, – мовив Едгар.

Буре листя коливалося на вітрі, весь час змінюючи відтінки, звихрена курява мчала понад стежкою, довгі тіні від надгробків лежали на пагорках, залиті світлом припалого до обрію чужого сонця.

Експедиція поверталася з багаторічного польоту до далеких світів. (Це вже були думки-міркування Командира-Едгара. Вони аж ніяк не відбивались на екрані, який довго показував кольорову панораму інопланетної рівнини). Зовсім небагато за космічними мірками залишалося до земних лук, коли через пошкодження в маршових двигунах Штурманові довелося терміново прокладати новий курс до найближчої зоряної системи. Пошкодження було не дуже серйозне, хоча для того, щоб його усунути, треба було витратити чимало часу і праці роботів та людей, та не вона непокоїла Командира. Адже, зрештою, знайшлася планета, де можна було не кваплячись взятися до ремонту, планета давно відома, вивчена, описана й під відповідним порядковим номером занесена до земних каталогів, планета звичайнісінька, подібна до сотень розкиданих у Всесвіті планет.

Командира й увесь екіпаж непокоїло інше. Їх непокоїла тривала відсутність зв'язку з Землею. Радист утратив спокій, вкотре вже перевіряючи й наладновуючи апаратуру, та безуспішно – Земля не озивалася на послання міжзоряного корабля.

Мовчання в рубці порушив Планетолог.

– Там має бути селище, – він показав на бурий гайок. – Я певен.

– Подивимося, – мовив Командир.

Він схвально глянув на Планетолога, бо зрозумів хід його міркувань. Вони збігалися з міркуваннями самого Командира. (Це знов міркував Едгар, що водночас перебував і на екрані, і в кімнаті). Космічний корабель, що навскоси ввіткнувся в неяскраве небо за гайком та кладовищем могли означати лише одне: колись сюди прибула експедиція з Землі. Люди жили тут довго і, якщо зважити на кількість пагорків, їх було багато, а жити вони могли тільки в селищі, розташованому в гайку, бо довкруги, аж до обрію, то ледь знижуючись, то плавно здіймаючись до неба, пролягав голий бурий степ. Селище напевне містилося в гайку – не було сенсу тулитися в кораблі, бо повітря планети майже не відрізнялося від, земного.

Незрозуміло було тільки, чого стежкою з бурого гайка ніхто не поспішає їм назустріч, чого не привернув нічиєї уваги гуркіт двигунів і збурена курява, чому мешканці селища байдуже відреагували на посадку космічного корабля. І це кладовище...

Командир повагом розстебнув важкий скафандр. Решта так само порозстібували скафандри. Командир, зважуючи, іще раз обвів поглядом людей, що сиділи в кріслах. Лікар... Механік... Інженер... Програміст... Біолог... Лінгвіст...

– Підуть четверо. Я, Планетолог, Лікар... – командир затнувся, перехопивши погляд Лінгвіста. Лінгвіст поки що не міг похвалитися практикою – віддалені світи виявилися безлюдними. – Лінгвіст, – підводячись, закінчив Едгар.

Четверо людей в однакових голубих комбінезонах та прозорих шоломах по черзі спустилися вузенькою металевою драбинкою, що вела з люка корабля. На шоломах наполіг Лікар, занепокоєний великою кількістю могил. Важкі черевики занурились у сірий попіл від спаленої при посадці трави. Командир махнув рукою і перший рушив до пагорків з жовтими надгробками.

Авжеж, це таки були могили. Люди не поспішаючи йшли закуреною стежкою поміж порослих бурою травою могил і читали імена, викарбувані на жовтих каменях. Камені були м'які й написи проступали невиразно, як стародавні письмена.

"Юджін Пітерсон"... "Роберт Шервуд"... "Герда Свенсон"... "Шарль Дом'є"... "Річард Адамс"... І багато, дуже багато інших імен.

Вони перезирнулися, мовчки ступили на стежку і зайшли в бурий гайок, в хаос покручених стовпів, покритих шерехатими червоними наростами. Гілля росло майже від самого коріння і тяглося вгору. Листочки добре було видно на екрані кольорового "Рубіна" – гладенькі, широкі, з пощербленими краями, вони весь час дрібно-дрібно тріпотіли, і то темнішали, наче наливаючись бурим соком, то світлішали, отож, окові важко було призвичаїтися до цієї зміни кольору.

Хтось гучно завовтузився в переплетеному гіллі над стежкою, і зверху посипалося листя. Усі четверо враз підняли карабіни и скам'яніли, вдивляючись у бурий підморок над головами.