Читати книгу - "Звичайна прогулянка, Корепанов Олексій"

Шамотня вщухла, і лише листя так само падало на стежку і, летячи, вкривалося лабіринтом білих ламаних ліній.

– Стріляти в крайньому випадку, – нагадав Едгар і рушив далі, уважно роззираючись на всі боки.

А проте, який випадок вважати крайнім?

Стежка круто звернула ліворуч. Командир розсунув гілля, обережно ступив уперед і махнув рукою до своїх супутників. Перед ними відкрився неглибокий кар'єр, повний уже знайомих жовтих брил. Біля однієї з них, на купі битого каміння, лежав відбійний молоток.

Вони постояли трохи край кар'єра, мовчки перезирнулися й рушили далі. Стежка і далі вела їх у глиб гайка і привела нарешті до ручая, що вибігав з-під переплетених гілок. Темною водою пливло, кружляючи і натикаючись на береги, лапате листя. А на другому березі стояло звичайнісіньке відро. А ще далі визирала з-за дерев оранжева стіна будиночка.

– Селище, – ледь чутно мовив Планетолог.

...Так, вони були першими гостями закинутого селища, згадував потім Едгар, повертаючись на корабель і водночас сидячи біля телевізора. Так, вони були першими гостями маленького куточка Землі, що опинивсь у запаморочливій далині від зелених земних лук. За дві години вони багато що побачили і зрозуміли.

І те, що вони зрозуміли, було сумне.

Серце стискалося від вигляду затишних оранжевих будиночків, що стояли посеред незнайомих дерев, забивало дух, коли дивитися на клумби, де буяли айстри та жоржини, і земний бузок сплітався з бурим гіллям дерев чужої планети, і на грядках картоплі лежало чудне буре листя, помережане лабіринтом білих ліній, і такі домашні ромашки погойдувалися над бурою травою...

Вони мовчки йшли селищем і дивилися, дивилися, дивилися... Біля одного будиночка глибоке протинавантажне крісло, атрибут рубки управління космічного корабля, а в кріслі – дротики для плетіння. Напівпрочинені двері й біля порога – старенькі домашні капці. Військовий гусеничний всюдихід, що приткнувся біля сучкуватого стовбура. Мотузок, протягнений поміж дерев, і на мотузку – злиняла чоловіча сорочка. Занедбані городи. Лопата, що лежить біля сяк-так збитого ослінчика під кущем бузку. Чималий жовтий куб корабельного синтезатора і поруч перехняблений стіжок бурої трави. Завислий на гіллі смугастий пакет. Ще одне крісло біля клумби.

Будиночків було двадцять чи двадцять п'ять, стандартних, з однаковими столами і стільцями, і ложками, і тумбочками, і фіранками, і стінними шафами. В будиночках були книжки й вази з давно засохлими квітами, були порожні, вкриті пилом пляшки і пакетики жувальної гуми, гральні карти й шахи, армійські автомати і цигарки, жіноча білизна й гітара, флакони з парфумами і старі-старі газети...

А за вікнами лежало на клумбах і грядках чуже буре листя.

...За дві години вони знайшли те, що шукали. В будиночку, що притулився на пагорку край селища.

Потім вони, не змовляючись, посідали на перехняблений ослінчик неподалік від тих останніх дверей. Хтось ножем вирізьбив ледь помітні літери на сірій потрісканій дошці.

"Р. А." Річард Адамс. Чи Роберт Апстайн. Чи Рональд Андерс. Чи ще хтось із тих, що перетворилися на невисокі пагорки з жовтими надгробками.

В тому останньому будиночку лежали двоє. Їх нікому було поховати.

Останні двоє.

– Спробую визначити причину смерті, – сказав Лікар, киваючи у бік дверей, які він щойно обережно зачинив, і з виразу його обличчя було видно, що йому не хочеться повертатися туди.

– Це можна буде зробити й трохи згодом, – мовив Командир. На те він і командир, щоб уміти розуміти інших. – Краще пошукаймо бортжурнал.

Вони йшли ледь помітною колією, залишеною гусеницями всюдихода, в бік давно покинутого земного корабля і тихо, щоб не наполохати тишу мертвого селища, перемовлялися.

– Судячи з обладнання, вони стартували пізніше, ніж ми, – сказав Командир, копнувши черевиком шматок обгортки, що валялась у траві.

– І жили тут досить довго, – додав Планетолог.

– Певне, місцевий вірус, – задумливо мовив Лікар. – Ланцюжком...

– Певне, так, – погодився Лінгвіст. – Устигали ховати.

"Крім отих двох", – певне, подумав кожен.

Міжзоряний корабель, глибоко забурившись кормовими дюзами в розкиданий ґрунт, наче Пізанська вежа, нависнув над бурою рівниною неподалік од селища.

Фільм уже не був фільмом, бо Едгар цілком перенісся туди, на буру рівнину, і кімната розчинилась у тьмяному світлі чужого сонця.

Зореліт здавався чужорідним наростом на тілі планети. Пандус нижнього вантажного люка був відкинутий, біля нього валялися пошматовані аркуші пакувального матеріалу. До сірого, вкритого глибокими борознами стабілізатора притуливсь іще один всюдихід; на тлі корабля він нагадував комашку, й Едгар уявив собі, як велетенська вежа падає і чавить його своїм тисячотонним втомленим тулубом. Густа бура трава кошлатими віями облямовувала фари всюдихода.

Люди неквапливо піднялися пандусом і пірнули в напівморок корабля, майже інстинктивно втягуючи голови в плечі. Едгар раптом чітко відчув вагу свого тіла, черевиків і карабіна. Йому здалося, що додаткової ноші, яку прийняв на себе старий корабель, достатньо, щоб порушити нестійку рівновагу, і що під поривом вітру сталевий велет ось-ось похитнеться й упаде, з гуркотом занурившись у грунт чужої планети, і поховає їх серед вічної темряви.

Вони стояли в порожньому вантажному трюмі, де гуляв вітер, і дослухалися до тихих зітхань і шерехів, що долинали з надр корабля. Стояли дуже довго, подумки рухаючи хвилини, аж поки Едгар, озирнувшися на люк, за яким простяглася байдужа бура рівнина, сказав:

– Ходімо!

Це було схоже на скорення гірської вершини. Вони видиралися по тросах у шахтах підйомників відпочивали у порожніх коридорах, знову хапалися за троси й ґратки загорож, лізли вгору, давно покинувши карабіни, що відтягували їм плечі, і знову відпочивали в чиїхось каютах, піднімалися дедалі вище й вище, до командної рубки, сподіваючись знайти пояснення, бо не могли піти звідси, не довідавшись, хто, коли й навіщо покинув зелені луки Землі, щоб залишити після себе під чужим сонцем самі лишень жовті надгробки.

І вони знайшли пояснення.

...Знесилені лежали вони на траві біля гусениць всюдихода, біля стабілізатора зі слідами міжзоряного пилу, і Едгар тримав у руках бортовий журнал, який повідомляв не лише дату їхнього старту, склад екіпажу та реєстрував усі події довгого шляху – він повідомляв про щось значно більше. Про щось значно більше й невиправне.

Корабель не був розвідником, не був звичайним трудівником міжзоряних шляхів. Корабель не був Колумбовою каравелою чи Магеллановим судном.

Корабель був ковчегом. З тих, що відомі людям з біблійних часів. Тільки рятувався він не від потопу й не від мору, й не від сарани єгипетської, й не від пітьми триденної, та й не від інших майже кумедних своєю безневинністю дрібниць.

Він рятувавсь від Війни.

Рятувавсь від Війни.

Від Війни.

Корабель був побудований на кошти людей, наляканих цією війною. Власне, не самою війною – її можливістю.

І час старту настав, і втікачі покинули зелені земні луки й подалися в мандри, щоб на чужих бурих рівнинах разом радіти тому, що вони виявилися далекогляднішими, ніж ті, хто зостався на неспокійній Землі на порозі війни.

І чужа, така далека від усіх земних бід рівнина прийняла їх, і розступилася під ними і знов зімкнулася над їхніми тілами, укрившись легенькими брижами пагорків із жовтими надгробками.

Четверо людей лежало на бурій траві, й Едгар боявся висловити те, про що думав дуже давно, може, відтоді, як Земля уперше не озвалася на їхні сигнали, й інші так само боялися...

Чуже сонце важко занурилось у траву, чуже небо набрякало густою темрявою, і на ньому проступали чужі зірки.

Біля самісінького Едгарового вуха пролунав голос:

– Як справи, Командире?

Це запитував Помічник, що сидів у далекій рубці, і голос у нього ледь тремтів від хвилювання.

– Як справи? – задумливо перепитав Едгар і замовк.

Він відклав убік бортжурнал, дістав із кишені цигарки й підвівся. Він підвівся, розпростуючи зсудомлені плечі, і тоді попідводилися й решта всі. Ледь чутно шелестіло в гаю листя, дедалі яскравішали в небі чужі зірки, і велетенська вежа космічного корабля тьмяно відбивала їхнє сяйво.

– Як справи? – іще раз перепитав Едгар і поглянув на своїх супутників. – Будемо ремонтуватися. Ретельно ремонтуватися.

Він поплескав рукою по дверцях всюдихода – всюдихід озвався тихим сумним звуком – і неквапливо додав:

– Доведеться долати дуже довгий шлях.

А хочете почути одне невеличке висловлювання, можливо, не зовсім доречне, а втім, досить переконливе? І не вигадане, а цитоване. Без посилання на джерело, бо наша розповідь не монографія, а... А що! Важко визначити...

Так от, цитата:

"Людина живе і функціонує не лише у просторі й часі реального фізичного суспільного світу, а ще й у своїх особистих просторі й часі, в просторі й часі, що залежать від неї, нею-таки й обумовлених, без неї неможливих, проте об'єктивно реальних так само, як об'єктивно реально існує сама людина".

Переконливо?

Едгар сидів на дивані й про щось міркував, а на екрані вже йшла передача "Нумо, дівчата!", й чарівні та привабливі дівчата, сліпуче усміхаючись, змагалися – хто швидше приготує пельмені, і вічно молодий ведучий коментував їхні спритні рухи.

Едгар просидів іще трохи, потім виключив телевізор і вийшов з кімнати. Постояв трохи в передпокої, начебто сподівався на щось, та намарне.

– Вперед! – неголосно мовив він і пішов з дому.

Слово "вперед" у даному випадку анічогісінько не означало, бо він точнісінько так само міг би сказати "назад". І щодо часу, і щодо простору. Або – "вбік".

Неподалік від дому був досить великий парк культури й відпочинку, й Едгар подався саме туди.

Вже зовсім розвиднілося, синіло небо, світило сонце, рінь на стежечках була мокра, і геть усього навкруги доторкнулися метаморфози, тож саме час було б подібно до Овідія ("подібно", певна річ, за формою, а не за силою виразу) розповісти "про тіла, в нові форми обернені", – та з цим можна зачекати. Їй же богу, нікуди квапитись.

І Едгар не квапився. Він проминув "Чортове колесо" й атракціон "Автодром", що не працював цієї ранньої години, проминув літню естраду й гойдалку, почитав газети на стенді й сів на лаву, де було сухіше, підсмикав шарф на підборіддя, застромив руки в кишені й хтозна про що задумався, дивлячись на червоні пелюстки, що пообпадали з чийогось букета на мокру рінь.