Читати книгу - "Рікі та дороги"

Він запитав, чи я вже десь працював?

Я сказав, так, два дні на складі на іншому краю села носив великі коробки.

Я не знав що в них, хоча мені було дуже цікаво дізнатися.

Важкі коробки були.

Тоді він запитав мене, чому я пішов звідтіля?

Я сказав, тому що став говорити так, як говорять люди, які працюють на складі. І сказав одне слово вдома, через що бабуся заборонила мені туди ходити. Чоловік не став запитувати, що це було за слово.

Але щоб трохи виправити ситуацію на краще і щоб він не подумав про мене погано, я розповів, що люблю їздити на велосипеді й лічити різні цікавинки, які трапляються дорогою. Мені подобається лічити стовпи або будинки, бо вони великі та їх видно, але також я люблю рахувати менш помітні для ліку речі, наприклад ями на дорозі або людей у червоному одязі. Хоча, мабуть, червоні речі — це те, що можна віднести до помітного. Я сказав, що знаю, скільки в нас удома звичайних тарілок, і скільки глибоких, і скільки ножів, і виделок, і ложок.

Особистих досягнень у мене поки що немає, бо мені складно вибрати щось одне, чим я міг би займатися зі всього-всього, що пропонують. Я вмію трохи грати на гітарі, трохи малювати, а ще я добре їжджу на велосипеді.

Він подякував мені та сказав, що вони обов'язково зі мною зв'яжуться.

Але вони не зробили цього.

Зате я навчився розповідати трохи більше про себе.

* * *

Навколо мене двісті сорок одне дерево.

Це з тих, що близько і я можу їх полічити.

Дуби, клени, граби та буки.

Далі також є дерева, але вони не відіграють особливого значення в моєму житті, бо не дають тіні і я не чую, як вони шелестять листям.

Я лічу все навколо без особливих емоцій, механічно, але тільки тоді, коли треба щось зрозуміти й запам'ятати. Це допомагає думкам у моїй голові триматися купи й бути зрозумілими. Також мене це заспокоює, від цього речі навколо стають моїми.

Я знаю, що в мене із собою:

1) 1 пара спортивних штанів + 1 на мені;

2) 1 пара кросівок (на мені);

3) 2 пари трусів + 1 на мені;

4) 2 пари шкарпеток + 1 на мені;

5) 1 теплий светр, 1 куртка;

6) 1 блокнот;

7) 1 ручка + 1 помаранчевий олівець;

8) 1 підручник з географії на 234 сторінки у палітурці;

9) 2 футболки + 1 на мені;

10) 5 коробок сірників;

11) 1 армійський ніж, у якому: 1 ніж, 1 викрутка, 1 відкривачка для пляшок із пивом, 1 відкривачка для бляшанок,

1 пилка;

12) 3 дволітрові пляшки води;

13) 2 банки сардин;

14) 2 банки квасолі;

15) 1 кілограм 300 грамів митої моркви;

16) 2 буханці хліба;

17) 2 пачки сухарів;

18) 2 пачки печива;

19) 1 пакетик цукерок «Червоний мак»;

20) 1 залізна тарілка;

21) 1 виделка;

22) 1 пачка знеболювального;

23) 1 мило;

24) 1 зубна щітка;

25) 1 великий рюкзак, з яким дідусь колись їздив на риболовлю.

Від цього переліку мені стало спокійніше, я подумав, що в мене насправді чимало всякого є і я тут якось проживу. Через це я перестав звертати увагу на дихання і нарешті заснув.

* * *

Мені ніколи не сняться сни, ну або я просто їх не пам'ятаю.

Сон — це ніби кіно в голові, герой у ньому найчастіше ти сам. Бувають сни, у яких ти можеш стати ким завгодно і навіть керувати подіями, ніби в комп'ютерній грі.

Якось дорогою зі школи додому сусідка-однокласниця розповідала, що їй наснилося, ніби її кіт, який одного разу пішов із дому й не повернувся, знову з нею, грається і мурчить, улігшись їй на груди. Прокинувшись, вона заплакала.

Я сказав, що це дуже сумний сон і що не хотів би, щоб мені колись таке наснилося. І подумав, добре, що мені нічого не сниться, бо це зайвий привід засмучуватися, навіть коли це хороший сон, як-от кіт, за яким ти дуже сумуєш, чи щось подібне.

Якби я міг обирати сценарій свого сну, то обрав би життя на острові в океані. Я був би ідеальним Робінзоном Крузо, адже мені подобається іноді перебувати в просторі, де більше нікого немає.

Колись — тоді я ще жив удома і був трохи меншим — я залазив за шафу, місця за якою вистачало, якраз щоб стояти, і притискався носом до стіни, і ніхто мене не займав, і я стояв так годинами, і від цього мені було дуже спокійно.

А ще я люблю воду. Я знаю з підручника, що вона з'явилася на Землі мільярди років тому. Я ніколи не лічив аж до такого великого числа. І ще я ніколи не був на морі, але дуже хочу колись туди поїхати.

Одного разу я сів біля озера, дивився на воду і долічив до десяти тисяч трьохсот сорока, і було мені дуже спокійно, і я не думав ні про що погане.

Іноді я повертався до того озера, всідався біля самої води, прикладав долоні до вилиць, щоб не було видно очерету ліворуч і праворуч, і уявляв, ніби я дивлюся на море, — і мені також було добре.

Навколо острова було б дуже багато води, і, може, у мене навіть вийшло 6 долічити до мільярда за раз.

І, може, це навіть був би день на вісімку.

* * *

Серед ночі я прокинувся від незрозумілого шарудіння зовні.

Хтось покликав мене на ім'я:

— Матвію!

На мить мені, сонному, стало страшно, усередині все стислося.

Я не вірив у диковиська. Вони для дітей, які пісяються в ліжко, а я вже можу відійти за дерево.

— Матвію!

Я подумав, може, це вітер так шарудить листям, а решта — робота моєї переляканої фантазії?

Але це не вітер, тому що голос виразний.

У мене майнула думка, може, це тато або бабуся? Може, вони зібрали людей і подалися на мої пошуки? У них є ліхтарики, і вони ними світять між дерев, розрізають темряву навпіл і вигукують моє ім'я?

І знову.

— Матвію!

Це не тато і не бабуся, це не їхні голоси. Це хтось незнайомий.

Спати більше не хотілося.

Я встав, відсунув гілки намету й вибрався назовні.

Небо затягло хмарами, зірок не було. Спав я, мабуть, зовсім трохи,