Читати книгу - "Безлюдні острови 2-3, Вальдемар Лисяк"

На останні дев'ятнадцять місяців життя (з яких рік просидів в божевільні) його було визнано саме божевільним. Тому багато людей писало, що він постраждав розумом, і треба було лише Антуана Арно, щоб заперечити цій нісенітниці, кричачи:

"Ван Гог не був божевільним, це його твори були атомними бомбами (...). Перед обличчям сліпучого візіонерства цього творця вся психіатрія видається шпиталем для скажених і переслідуваних мавп (...). Якщо річ йде про його відрізане вухо, то в цьому акті була чітка логіка, і світ, що безустанку напихується лайном різного виду, щоб реалізувати власні нікчемні цілі, повинен стулити пику в цій справі".

Час повернутися до Греції. Вперше я переміряв її в добі так званої диктатури полковників. Я йшов по слідах янінського паші Алі Тебелина і певної візантійської ікони[3]. Мені допомагав Плутархос Теохарідіс, приятель з часів навчання в Римському Університеті, вказуючи сліди та перекладаючи грецькі тексти англійською мовою. Його допитували в зв'язку з тим в поліції, дуже ґречно і з повною вирозумілістю до історичних інтересів приятеля з країни, що належала до червоних. В Дельфах ми попрощалися. Він повертався до Салонік, бо його відпустка скінчилася, я ж поплинув на Пелопонес.

В барі парому до мене присів, щоб разом випити, незнайомець. Представився він грецьким журналістом. Чоловік був випереджаюче милим. Частував сигаретами і багато говорив, даючи зрозуміти, що ненавидить полковників і тоскує за демократією у власній вітчизні. На грека він не був схожий, але, без сумніву, був з півдня. Моєї симпатії він не пробудив – навіть і не знаю, чому. Було в ньому щось від сицилійців, готових співчувати, навіть плакати разом з дружиною чоловіка, якого допомогли прикінчити. Нічого більше я не міг прочитати з його очей – це були очі, які не дивилися співбесідникові в обличчя.

І потім наші кроки постійно випадково схрещувалися. В Олімпії ми випадково зустрілися в руїнахю В Спарті мені здалося, що я бачу його на другій стороні вулиці. В Мікенах я наштовхнувся на нього в темнрті фальшивої гробниці Агамемнона. Неподалік від Епідавру ми, випадково, вибралися до однієї таверни, щоб пообідати. Ми пили грецьке вино. Він показав мені свій досконалий фотоапарат, "хассельблад" з телеоб'єктивом і касетний магнітофон, "Вангогс", з вбудованим мікрофоном. Сказав, що це спеціальні магнітофони для професіоналів, які не можна набути у вільному продажу. Під кінець запропонував показати мені в Епідаврі дещо незвичайне.

Святилище Асклепія в Епідаврі було чимось на кшталт санаторного комплексу високого класу – воно мало, окрім шпитальних приміщень, власні лазні, "гімназіон", "катагогіон" (дещо типу постоялого двору) і амфітеатр. Цей останній, велетень, втоплений в гірське збіччя, розрахований на 15 тисяч місць, вважався одним з найбільш чудесних в древньому світі. Зберігся він добре і є прекрасною візитною карткою того світу. Коли я прибув туди о обумовлений час, мій знайомий, що видавав себе за грека, збіг по східцях "theatronu" (аудиторії) вниз.

- Говори найтихішим шепотом! – попередив він, ще до того, як я встиг привітатися.

- Для чого... Щось сталося? Пан повинен був показати мені...

- Тииии... – він поклав палець на вуста і потягнув мене до центру великого кола "оркестріону". – Є дещо більш важливе. У нас до тебе прохання.

- Слухаю.

- Треба перевезти чоловіка з села до Нафпліону, звідтіля його вивезуть кораблем з цитрусовими. За мною можуть стежити, але ж ти міг би узяти його своєю машиною. Це не займе більше, як година.

- І хто то такий? – відшепнув я.

- Біженець з тюрми, політичний. Його тортурували. Ти можеш це зробити?

Амфітеатр в Епідаврі

- Не можу.

- Боїшся?

Я дивився на півколо кам'яних сидінь, відполірованих сонцем до блиску. Пекло немилосердно. Золотий жар розливався над пагорбом, усе було тихо, крім тіней, що тремтіли в далеких деревах на схилі.

- Ні, я просто думаю, що ти шпик, — відповів я зі спокоєм людини, яка каже своєму другові, коли той запитує про здоров’я його дружини: "Не пизди, я ж знаю, що ти її коханець".

Його ж просто замурувало. Якусь мить він дивився на мене широко розплющеними очима — вперше глянув мені в обличчя. Потім розреготався:

- Ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха! Чудово! Ти або божевільний, або жартуєш! (поплескав мене по плечу). Ідеально, жарт за жарт! Бо я теж пожартував, інакше б не змусив тебе шепотіти, чоловіче! А тепер піднімись наверх і подивись, що все було записано. Я залишив свої "вангогз" там із увімкненим мікрофоном.

Я підвів очі. Наді мною були десятки рядів кам’яних сидінь.

- Це неможливо, — сказав я. — Навіть з найкращим мікрофоном такий тихий шепіт з метра не запишеш, а це ж метрів за сто.

- Іди і подивись, — повторив він.

Я довго піднімався на верхній ряд. Нагорі я побачив магнітофон. Перемотав стрічку і відтворив її. Наш шепіт лився з динаміка, записаний так добре, що ми ніби прикладали губи до мікрофона!

Пізніше я дізнався з прочитаного, що амфітеатр в Епідаврі є найбільшим феноменом античної акустики: на його захмарному кінці чітко чути кожен шепіт чи шелест в "оркестроні". Невідомо, якою магією стародавній, конструктор Поліклет Молодший досяг такого ефекту просто неба – сучасні архітектори можуть про це лише мріяти. Я стрепенувся, бо раптом хтось прошепотів мені на вухо так близько, що, здавалося, торкнувся губою моєї скроні:

- Обережно, я відвернусь до тебе спиною та чиркну сірником.

Я подивився вниз. З такої відстані мій співбесідник виглядав маленьким чорним черв’яком. Через мить я почув біля вуха тріск полум’я.

- Зрозумів? - запитав він.

На протилежному боці з'явилися кілька туристів. Я навів камеру на оркестрон і зробив фото. Побачивши це, він махнув рукою на прощання чи в знак насмішки й почав йти геть.

- А магнітофон! — крикнув я йому вслід.

Він зупинився і обернувся. Я почув той самий шепіт, тільки менш чутний, бо він був поза центром:

- Який магнітофон?

Я глянув на кам’яну лаву: там, де щойно лежав магнітофон, стояла