Читати книгу - "Поза законом, Олена Федорова"

    Все! Коло пошуків замкнулося! Дмитро все ще туго розмірковував після прийому антидепресантів, але розсудив, що якби дівчина залишилася живою, вона неодмінно далася б взнаки. Значить… чи її таки більше немає і її тіло чомусь відправили не до обласного моргу… Або… невідомо що… Він згадав, що родичів у неї не залишилося, якщо не брати до уваги батьків, які від неї відмовилися. Ніхто, крім нього, не шукатиме її…

     Йому на думку, навіть, прийшли лякалки з початку 2000-х про те, що тіла молодих вмираючих могли забрати для чорної трансплантології. А якщо й справді… Тоді ніхто ж і не знайде, і не впізнає… Він навіть очі заплющив від жаху.

     Потім він подумав - а, ну раптом, у неї трапилися якісь серйозні наслідки, і її могли одразу відвезти до столиці? Звичайно, це було так малоймовірно… І все ж таки! Він зателефонував до Центру травматології та ортопедії, до неврологічного Центру та Центру нейрохірургії. Нікого з таким прізвищем та даними нещодавно не надходило…

     Якби хтось знав, як у нього було похмуро на душі… Зараз отямиться. Відновиться. Пошукає, де в країні нестача якихось лікарів є, хоч тих же реабілітологів, поїде на піврічні курси перекваліфікації та поїде звідси. Тут він все одно не хотів залишатися. Адже все тут нагадувало про Лолю.

    Зраджувати її пам'ять і ставати безпринципним експертом він не збирався. Хочуть каламутити кримінальні справи – нехай каламутять, але без нього. Звичайно, якби Лола була зараз поряд, вона б почала боротися за справедливість! Але... залишившись без неї, Дмитро знітився. Навіщо стільки зусиль, якщо начальство все зробить по-своєму?

     Антидепресанти йому скасували, замінивши їх на просто заспокійливі. Молодий чоловік, навіть, думав ударитися в безпробудне пияцтво. Але подумав про те, щоб у такому разі про нього сказала Варта? Що він опустився? Він втратив сенс життя і намагався знайти його. Але не знаходив. Добросовісно робити роботу? Він це робив! А що, крім роботи, залишилося в його житті?

  Добре, що він залишався ще з вірним товаришем. Ігор щосили забивав йому баки вечорами комп'ютерними іграми та іншою нісенітницею, щоб у приятеля не залишалося жодної вільної хвилини.

    Поступово, здавалося, його життя, колишнє, таке, яке було в нього до появи Лоли, повернулося у своє русло. Він знову почав виїжджати на місця пригод, вести прийом, робити розтин. Але все це робив автоматом, майже бездумно.

     - Він має сильне потрясіння, - промовила якось Віра Дмитрівна Кожину.

     - Звичайно! - несподівано визнав той. - Перенести таке. Він що, був закоханий у цю… Варту?

     Лаборантка знизала плечима.

     - Закоханий, не закоханий, але ми працювали разом.

     - А Ви ж дзвонили тоді нам, скаржилися, що Варта перевищує свої повноваження! - згадав раптом В'ячеслав Анатолійович.

     Віра Дмитрівна густо почервоніла.

     - Ну, тоді я так думала. Вона приїхала тоді вся така… ділова… категорична…

    - Ок. І на майбутнє, часи КДБ уже скінчилися, Віро Дмитрівно. Давно. Не рубайте гілку, на якій сидите.

     Кажучи це, Кожин зараз не був упевнений у тому, що вона не стукає про нього найближчим часом Антоничу.

     Минув ще тиждень, і Кожин відкланявся. Обіцяв, що замість Лоли йому знайдуть заміну. Але Дмитро знав, що та була безцінною і її не було ким замінити!

     Минуло ще кілька тижнів. Із заміною поки що нікого не знайшли. Запропонували Дмитру переговорити з місцевим патологоанатомом, щоб відправити того на курси перекваліфікації на робочому місці в обласному бюро, щоб він потім міг допомагати Ульяшу.

   Патанатом був уже передпенсійного віку і підробітки йому зараз зовсім не завадили б. Але, знову переучуватися йому не посміхалося. Тому вони домовилися так, що на папері сусід зробить все, як треба, а на практиці допомагатиме Дмитру тільки у разі дослідження смертей від захворювань. І йому якась копійка впаде, і Дмитро зможе працювати фактично більше, ніж на півтори ставки. Ульяш погодився. Але, для себе вже запустив механізм пошуку майбутньої роботи.

    День йшов за днем, а молодик працював, як на автоматі. Щоб легше було вгамувати біль від втрати Лоли, він починав іноді фантазувати про те, що з нею насправді нічого не трапилося. Йому здавалося, що він, навіть, бачить її зараз перед собою. Що вона, як і раніше, працює з ним пліч-о-пліч і допомагає йому. Те, що вона поки що не могла визначитися, чи хоче вона бути його дівчиною, нічого не означало. Він радився з нею, говорив їй компліменти, ділився своїми планами… Довго розглядав її фотографії…

    Іноді його фантазії заходили ще далі. Увечері, коли він лягав у ліжко і заплющував очі, вона приходила до нього. Говорила про те, що скучила за ним, торкалася його обличчя теплими долоньками, і наближала своє обличчя до його обличчя. Тоді її очі ставали такими прозорими і бездонними одночасно, що здавалося, ще мить, і вони поглинуть його повністю, втягнуть у темну безодню невідомого…

    Потім наступало просвітлення і він розумів, що починає божеволіти. Дмитро намагався взяти над собою контроль та прийняти очевидне. Лоли поруч з ним більше немає. Або – зараз немає. Але, немає.

    Усвідомивши мару, він починав готуватися до нової роботи. Нині він, навіть, не почував себе живим. Був роботом, без почуттів та емоцій. Навіть, жити йому стало зовсім нецікаво. Коли Ігор запропонував йому клин вибити клином і піти познайомитися на дискотеку з якоюсь дівчиною, Дмитро перевів на нього відсутній погляд і ... приятель замовк.