Читати книгу - "10 успішних компаній. Нова якість підприємництва в Україні, Олег Криштопа"

Проте випадок — це всього лише випадок. Щоб відкриття о шостій ранку не перетворилося на провал, довелося докласти чимало зусиль. Їздили на вокзал з кавою у термосі й розповідали людям про ресторан, намовляли таксистів, щоб ті робили рекламу. Минуло приблизно півроку, перш ніж ідея себе виправдала.

БІЗНЕС-МОДЕЛЬ: ЯК ДЛЯ СЕБЕ

Аліна Токмиленко вважає, що існує кілька моделей ведення бізнесу. Перша і найпростіша — створити конкуренцію вже існуючим товарам та послугам. Є дві ювелірні майстерні на вулиці — роби третю.

Друга модель — створення нішевого продукту, нового та унікального. Це важче. Значно більше шансів програти, але так само і виграти.

І є ще варіант робити те, що цікаво самому. Експерти вважають, що це неправильно, але у випадку «23 ресторанів» саме такий підхід і спрацював.

ПЕРСОНАЛ

«23 ресторани» загалом не відчувають проблем із кадрами. Управлінський персонал отримує хороші зарплати і не поспішає змінювати роботу. З помічниками кухарів, офіціантами та барменами ситуація трохи інакша. Річ у тім, що цю роботу більшість людей розглядає як тимчасове явище у житті. Просто спосіб підзаробити. І велике завдання мотивувати їх викладатися на всі сто відсотків. Бувають унікальні випадки. Бармен Віталік раніше був патологоанатомом, але робота за баром йому сподобалася більше, ніж попередня.

Найбільша проблема з персоналом — відсутність якісної освіти. Але безвихідних ситуацій не буває.

І «23 ресторани» відкрили власний внутрішній університет. «І що там вчать — філософію?» — іронізую я. «І філософії трошки, і трохи намацальних речей — що треба вміти ручками робити», — серйозно відповідає Аліна.

— І це для нас вихід зараз. Ми абсолютно нормально ставимося до того, що людина може піти від нас, отримавши це навчання, адже так теж росте сфера. Тому що він потім піде кудись і все одно там працюватиме якісніше. Я принаймні на це надіюся. Тому було би добре, щоб навчанням займалися не тільки ми, щоб навчання, яке існує, — я не кажу: було в ногу з часом — хоча би на 5 років відставало, а не на 50. Це напевно моя біг дрім.

СПЕЦИФІКА РЕГІОНУ

Коли розпочинати свій бізнес у невеликому місті, обов’язково треба враховувати регіональні особливості. Наприклад, в Івано-Франківську в неділю тисячі людей ідуть до церкви. А звідти — можна і на каву. Куди? Звісно, в «Говорить Івано-Франківськ», який за кілька кроків. Але є й інші особливості. У вас щось поламалося на свята і треба терміново полагодити? Не кваптеся, доведеться зачекати, поки свята завершаться.

— І з постачальниками так само, тому що місто маленьке, постачальників не так багато, тому вони насправді під себе підлаштовують. Ми будемо працювати другого числа, вибачте, ми не працюємо, тому що не працюємо. Але з’являються нові. Ті, які розумніші, наполегливіші й дають інакший сервіс, кращий, тобто вони будуть завжди у виграші.

В Івано-Франківську проблема з морепродуктами. А все — через погану логістику. До міста не їздять морозильні камери.

— Ми б давно використовували мідії, рапани, чорноморську рибу, але людей, які б сюди привозили якісну рибу, немає.

ЧАС ДЛЯ ПАУЗИ

Вважається, що в бізнесі треба не стояти на місці й розвивати успіх. Проте у «23 ресторанах» у цьому не впевнені. «Є час відкривати нові заклади, а є час розвивати те, що вже є», — замість відповіді на питання про плани ухильно каже Аліна Токмиленко. 2017 рік був насичений для компанії. «23 ресторани» відкрили кондитерську «Делікація», оновлену «Фабрику»

в Івано-Франківську, відкрили і закрили «Фабрику» в Києві. Щоправда, останній проект був не зовсім «23 ресторанів». Це була класична франшиза.

— У нас з нашими київськими партнерами не збіглися цінності щодо ведення цього бізнесу, — розповідає Юрій Филюк. — Тож довелося відкликати франшизу. Але розійшлися ми мирно.

Що ж, можливо, справді настав час для паузи.

А можливо, вже незабаром компанія вразить усіх якимось новим незвичним проектом. Скоро дізнаємося.

Дідусь хотів дати мені класичну освіту. В сім у мене з’явився фотоапарат і фотозбільшувач. Читати я навчився у чотири роки, як ходять шахові фігури — знав навіть раніше. Мабуть, саме тоді дід вирішив ще й навчити мене малювати. У нього була спеціальна література: у книжках на прикладах демонструвалося, як правильно вибудовувати перспективу, давали корисні поради щодо пропорцій. Але в мене, хоч убий, нічого не виходило. Прямі викривлювалися, як у Лобачевського, гідроцефальні голови