Читати книгу - "Доки кава не охолоне, Тосікадзу Кавагуті"

— Погані? — похмуро вела далі Гіраї.

Вираз обличчя Негаре не змінився.

— Ознайомившись із результатами, вони вирішили, що вона не потребує госпіталізації, — пробурмотів Негаре собі під ніс.

Гіраї тихенько зітхнула.

— Зрозуміло… — сказала вона й зиркнула в бік затильної кімнати, де була Кеї.

Кеї від народження мала слабке серце. Вона часто лежала в лікарні. Утім, завдяки життєрадісності й веселій вдачі Кеї завжди посміхалася, хай яким тяжким не був би її стан. Гіраї добре знала про цю властивість Кеї, тому перепитала в Негаре.

Негаре врешті знайшов паперового рушника й узявся витирати руки.

— А як справи в тебе, Гіраї? Усе гаразд? — запитав він, змінюючи тему.

Гіраї не зовсім розуміла, що він мав на увазі, і здивовано розширила очі.

— Це ти про що? — запитала вона.

— Твоя сестра вже не раз приходила, аби зустрітися з тобою, хіба ні?

— А… Так, приходила, — знехотя відповіла Гіраї й почала роззиратися.

— Твої батьки мають готель, так?

— Так, мають.

Негаре не знав подробиць, але чув, що Гіраї пішла з дому й тепер готелем керувала її сестра.

— Мабуть, твоїй сестрі нелегко самій давати всьому раду.

— Ні, вона справляється. Моя сестра знає, як упоратися з такою роботою.

— І все ж…

— Минуло багато часу. Я не можу повернутися додому, — відрізала Гіраї.

Вона дістала з леопардової сумочки величезного гаманця. Він був таким великим, що більше скидався на книжку. Почувся брязкіт — Гіраї почала перебирати монети.

— Чому?

— Навіть якби я повернулася додому, з мене не було б ніякої користі, — сказала Гіраї, схиливши набік голову, і ніяково всміхнулася.

— Але… — Негаре хотів сказати ще щось.

— Отож, дякую за каву. Мушу йти, — перервала його Гіраї.

Вона поклала гроші за каву на барну стійку, підвелася й рушила до дверей, ніби тікала від цієї розмови.

Дзень-дзелень.

Збираючи монети, які залишила Гіраї, Негаре зиркнув на Фуміко. То був лише один погляд. Його не надто цікавило, ким була ця жінка, яка лежала долілиць на столику. Він згріб монети у свою величезну долоню й знічев’я кілька разів підкинув їх.

— Агов, брате… — гукнула Казу й вистромила голову. Вона називала Негаре «братом», але він був її кузеном.

— Що?

— Тебе кличе сеструня.

Негаре оглянув кафе.

— Добре, іду, — сказав він і висипав монети в долоню Казу.

— Когтаке сказала, що скоро прийде, — додала Казу.

Негаре лише кивнув у відповідь.

— Приглянеш за кафе, гаразд? — запитав він, зникаючи в задній кімнаті.

— Звісно, — відповіла вона.

Щоправда, у кафе були лише жінка, яка читала книжку, Фуміко, яка лежала на столику, і Фусагі, який щось занотовував із розгорнутого перед ним журналу. Висипавши отримані монети до касового апарата, Казу забрала чашку з кавою, яку залишила Гіраї. Один з трьох старих настінних годинників глибокими резонаторними ударами пробив п’яту.

— Каву, будь ласка. — Це Фусагі гукнув Казу, піднявши свою чашку. Він досі не отримав кави, про яку просив раніше.

— Ох… Уже йду! — Казу отямилася й побігла на кухню.

Вона повернулася з наповненою кавою прозорою скляною карафкою.

— Навіть цього було б достатньо, — пробурмотіла Фуміко, досі розпластана на столику.

Наливаючи каву Фусагі, Казу краєм ока спостерігала за Фуміко.

— Навіть це я можу пережити. — Ураз Фуміко випросталася. — Не біда, якщо нічого не зміниться. Нехай усе залишається як є.

Вона спритно підвелася й підійшла до Казу, навіть дещо заблизько. Обережно опускаючи чашку перед Фусагі, Казу насупилась і відступила на кілька кроків.

— Так… гм… — промугикала вона.

Фуміко підійшла ще ближче.

— То поверніть мене… на тиждень назад!

Усі її сумніви наче враз пощезли. У її голосі більше не було сумнівів. Залишилося лише збудження від думки про шанс повернутися в минуле. Її ніздрі надувалися від неприхованого захвату.

— Ем… але…

Почуваючись незатишно так близько від Фуміко, Казу обійшла її збоку й сховалася за барною стійкою.

— Є ще одне важливе правило… — почала вона.

У відповідь на її слова Фуміко підняла брови ледь не на середину чола.

— Що?.. Є ще якісь правила? — вигукнула вона.

Ви не можете зустрітися з людьми, які не відвідували кафе. Теперішнє не зміниться. Є лише один стілець, сидячи на якому можна повернутися в минуле, і не можна вставати з цього стільця. Також є обмеження в часі. Фуміко рахувала, загинаючи пальці, і ці правила щоразу більше її дратували.

— Це правило, мабуть, найскладніше.

Фуміко й так добряче нервувала через ці осоружні правила, а тут ще одне, найскладніше правило. Від цього її серце могло от-от розірватися. Та Фуміко прикусила губу.

— Якщо вже так, то нехай… Ну ж бо, скажіть мені. — Фуміко схрестила руки на грудях і кивнула Казу, наче наголошуючи, що не відступиться.

Казу різко втягнула повітря, ніби хотіла сказати: «Розкажу», і побігла на кухню поставити на місце прозору скляну кавову карафку, яку тримала в руках.

Залишившись на самоті, Фуміко глибоко вдихнула, аби опанувати себе. Її основною метою було повернутися в минуле, щоб якось запобігти від’їзду Горо до Америки.

Просити його залишитися видавалося неправильним, але якби вона зізналася, що не хоче, аби він їхав, Горо міг відмовитися від переїзду до Америки. Якби все склалося добре, можливо, їм узагалі не довелося б розставатися. Хай там як, головною причиною повернення в минуле було бажання змінити теперішнє.

Але якщо теперішнє змінити неможливо, ніщо не могло зарадити переїзду Горо до Америки та їхньому розставанню. Попри це Фуміко прагнула повернутися в минуле — вона хотіла побачити його. Тільки б повернутися. Фуміко всім серцем жадала здійснити цю неймовірну мандрівку.

Вона не була певна, гарна це ідея чи погана. «Авжеж, гарна, що в цьому може бути поганого», — переконувала себе. Коли Фуміко відсапнула, повернулася Казу. Обличчя Фуміко скам’яніло, ніби в обвинуваченого, який чекав на вирок суду. Казу зупинилася за барною стійкою.

— Повернутись у минуле можна, лише сидячи на певному стільці в цьому кафе, — оголосила вона.

Фуміко відреагувала миттєво.

— На якому стільці? Де мені сісти? — запитала вона й роззирнулася так рвучко, що навіть повітря засвистіло.

Ігноруючи реакцію Фуміко, Казу обернулася й прикипіла очима до жінки в білій сукні.

Простеживши за її поглядом, Фуміко теж поглянула на жінку.

— На отому, — неголосно відповіла Казу.

— На отому? Де сидить та жінка? — прошепотіла Фуміко над барною стійкою, не відриваючи очей від незнайомки в білій сукні.

— Так, — просто відповіла Казу.

Та не встигла вона договорити це однісіньке слово, як Фуміко вже рушила до жінки в білому.

Здавалося, що життя проходило повз неї. Її біла, майже прозора шкіра різко контрастувала з довгим чорним волоссям. Хоча настала весна, повітря було ще доволі прохолодним і