Читати книгу - "Однойменні, Едрієн Янг"

Відтак витягнув ножа, покрутив у руці, перш ніж віддати мені.

— Я його вже колись бачив.

Звісно, то ж Вестів ніж. Він віддав його мені перед тим, як ми зійшли з «Жоржини» в Дерні й рушили

продавати підняте з «Жайвора». Я забрала його в Золи, провела пальцем по витертому руків’ю, і в горлі запекло болем. Ніби повів вітру над палубою, торкнулося відчуття, пов’язане з клинком: єдина мить — і наступної ніж уже летить через леєр і падає в море.

Зола чекав, притримуючи ручку дверей, поки я засуну ножа в ремінь і вийду за ним у тінь перехідного містка.

— Та ходи вже, — роздратовано кинула Калла.

Вона хутко зникла, збігла сходами, що вели вниз, до підпалубних приміщень, а я ще на мить затрималася, очима шукаючи на палубі Клова. Проте за штурвалом стояв хтось інший. Клов десь подівся.

Сходи прорипіли під нашими черевиками, ми спустилися в черево корабля; тут огортало холодне повітря, і з ліхтарів, розвішаних на стіні коридору, сочилося тьмаве світло. На відміну від «Жоржини», це була лише головна артерія серед цілої мережі переходів до різних кают і відсіків вантажного трюму, що зміїлися під палубою.

Я різко зупинилася перед прочиненими дверима, за якими, схилившись над інструментами, стояв чоловік і щось записував у зошит. Молотки, зубила, кайла. Я нахмурилася, коли в темряві зблиснула щойно загартована сталь. Інструменти добувача коштовностей. А позаду чоловіка чорнотою зяяла темрява.

Я примружилася, кусаючи губи. «Селена» — корабель, розрахований на потужні вантажі, але в ньому порожньо. І розвантажений він, напевне, недавно. Коли бачила його в Серосі, судно дрейфувало навантаженим. Зола не просто йшов у Безіменне море — він ішов порожняком.

Відчувши мій погляд, чоловік завмер і звів на мене очі, темні, мов скалки чорного турмаліну. Потягнувся до дверей і зачинив їх переді мною. Я стиснула спітнілі долоні в кулаки. Зола мав слушність. Я поняття зеленого не маю, що він задумав.

Калла дійшла до кінця вузького коридорчика, який отвором без дверей виводив у темну кімнатку. Зайшла за жінкою, рукою машинально сягнувши по ножа. На товсті колоди почеплено пусті гамаки, на стінах — гачки, з яких звисають куртки й ремені. У кутку, загорнувшись у стібану ковдру й висунувши з-під неї руку, хропить якийсь чолов’яга.

— Тобі туди. — Калла кивнула на гамак у третьому ряду, підвішений трохи нижче.

— Це кубрик, — відказала я.

Калла тільки вирячилася на мене.

— А я не з ваших. — У тон, із яким вимовила ці слова, я вклала обурення. Від думки, що маю бути із цією командою, аж зуби зціпило. Я не тутешня. І ніколи не буду з ними.

— Поки Зола не вирішить інакше, маєш бути тут. — Схоже, це її неабияк розлютило. — Він суворо наказав, щоб тебе облишили. От тільки знай… — Вона стишила голос. — Нам відомо, що ви, мерзотники, учинили з Крейном. І ми вам цього не

подаруємо.

Це не попередження. Це погроза.

Я змінила позу, міцніше вхопилася за ножа. Якщо команда знає, що я була на «Жоржині», коли Вест і решта вбили Крейна, то на цьому кораблі в мене стільки ворогів, скільки на ньому живих душ.

Лишивши по собі гнітючу тишу, що розлилася між нами, Калла вискочила назад у коридор. Я роззирнулася в темному кубрику, рвучко видихнула. Над головою прогупали черевики, судно ледь накренилося, вітрила вхопили порив вітру, і гамаки загойдалися, немов стрілки компаса.

Запало таке моторошне безгоміння, що я щосили обхопила себе руками. Пірнула в темний куток, сховалася між рундуками⁷ — так, щоб озирати кубрик, а самій лишатися в тіні. Із цього судна не вибратися, поки не дістанемося порту, але я не знаю, куди саме ми йдемо. І навіщо.

Раптом згадався перший день на «Жоржині» — як я стояла на перехідному містку, притиснувши долоню до знака на дверях. Там я була чужою, та зрештою стала своєю. І тепер усе моє єство боліло за тим місцем. Під шкірою запекло вогнем, в очах защипали сльози. Яка ж я була дурна! Повірила, хоч і лише на хвилину, що я в безпеці. Що знайшла дім і родину. І за єдину мить між вдихом і видихом усе це пішло за водою.

7 Рундук (мор.) — на флоті ящик чи скриня для зберігання речей.

Промені блідого місячного світла всю ніч ковзали дерев’яними мостинами підлоги, поки згори не засоталося ранкове тепло.

Зола, схоже, не збрехав щодо наказу не чіпати мене, відданого команді. Вони хіба зиркали в мій бік, коли заходили й виходили, зміняючи одне одного на нічній вахті. Часом я серед ночі заплющувала очі, міцно стискаючи Вестового ножа.

Із напівсну висмикнули голоси з перехідного містка. «Селена» змінила швидкість, і я напружено завмерла: до мене підкотилася пляшка синього скла. Відчувши, як судно сповільнюється, я випросталася і звелася на рівні ноги.

Над головою досі гупали кроки. Я притиснулася до стіни, готова щомиті кинутися до дверей. Проте згори долинав лише посвист вітру.

— Прибрати вітрила! — Від гуку Клова я здригнулася.

У шлунку сіпнулося: між дошками замаяли тіні. Ми проходили порт.

Штурман викрикував команду за командою, і у відповідь лунало щоразу більше голосів. Корабель знову здригнувся, я послизнулася на мокрій деревині й ухопилася за перебірку⁸, щоб не гепнутися.

Або ми прискоримося й за ніч вийдемо за межі Звуження, або станемо на якір.

Я вислизнула за двері, обережно ступила на

сходи, тримаючись за стінку. Калла не казала мені, що мушу залишатися в кубрику, а Зола твердив, що я не бранка, проте, обходячи судно самостійно, мала таке відчуття, ніби ось-ось мені в спину всадять лезо.

Підійнялася сходами, і мене засліпило сонце. Шалено закліпала, намагаючись сфокусувати зір. Двійко матросів паралельно видиралися на щогли, у злагодженому ритмі орудуючи ніралами⁹, і ось вітрила вже зарифлені¹⁰.

Завидівши за штурвалом Клова, я заклякла й утиснулася в тінь щогли. Зціпила зуби, тілом розлилася гірка злість: ось він, власною персоною. Просто неможливо було уявити світ, у якому Клов зрадив