Читати книгу - "Однойменні, Едрієн Янг"

Зола стояв на носі, схрестивши руки на грудях, піднявши комір від зустрічного вітру. Одначе дух мені перехопило, коли побачила те, що видніло вдалині. Аж рота роззявила й судомно вчепилася в леєр.

Джевал.

Острів був ніби сяйливий смарагд серед блискучо-синього моря. Бар’єрні острови виринали зі збурених вод, немов почорнілі зуби, віддалік знайомою стежкою сходило сонце, а «Селена» дрейфувала в останню бухту сяк-так збудованих причалів.

Востаннє я бачила цей острів, коли тікала з нього, рятуючи життя. Чотири роки пірнала в тутешніх рифах, щоб якось вижити, а тоді віддалася на милість команди «Жоржини». Ми підходили ближче, і я відчувала напруження кожного м’язу коло кожної кістки.

«Селена» підійшла до відслонення, і я побачила, як до неї мчить знайомий на вигляд босоногий хлопець ловити швартови. Поряд зі мною матрос перебрався через леєр, потягнувся до кріплення мотузкового штормтрапа на борту й посмикав за кінці, вивільняючи драбину. Та ляснула об правий борт і розгорнулася.

— Нащо нам сюди? — тихенько спитала я.

Матрос недбало глянув на мене, звівши брову, і нічого не відповів.

— Райланде! Віку!

Зі шканців прибігли двоє юнг. Один — високий, худорлявий, з пишною кучерявою кучмою. Другий кремезний і м’язистий, із йоржиком темного волосся.

Я здригнулася від металевого брязкоту: матрос кинув перед ними ящик. У ньому — добувацький інструмент, що його бачила вчора ввечері.

— Розберіть.

Судячи з ременів, якими були обперезані, ці двоє — Золині добувачі. Чорнявий, відчувши, що я на нього дивлюся, теж кинув на мене погляд — палючий, немов ковток хлібної.

Джевал не порт. Єдина причина, з якої сюди варто заходити, — вивантажити якісь незначні

надлишки. Якийсь, може, кошик свіжих яєць, що не спродали в портовому місті, чи кількох курей, що їх не з’їла команда. Ну і ще гранати-піропи. Та це не такі камені, за які візьметься торговець на кшталт Золи, і тут його герба я досі не бачила.

Судячи з того, що ми зупинилися на Джевалі, Золі потрібне щось інше. Щось, чого він не добуде на Звуженні.

Я пройшла вздовж леєра до носової частини та стала перед фок-щоглою, звідки могла споглядати причал, залишаючись непоміченою для знайомих очей. У цій крихітній гавані ставали на якір й інші кораблі — усі невеличкі суденця. А віддалік білі буруни розсікали ялики, напхані людьми, які вирушали з острова поторгувати.

Ще кілька тижнів тому серед них була і я: пливла до бар’єрних островів, щойно приходила «Жоржина», щоб отримати трохи монети за добуті піропи. У такі ранки я прокидалася з млосністю в животі, і підступний внутрішній голосок лякав, нашіптуючи, що туман розсіється, а Веста немає. Та коли видиралася на скелю й озирала море, бачила вітрила «Жоржини». Завжди.

Перш ніж рушити до трапа та спуститися, Зола поплескав Клова по плечу. На Джевалі не було гаваньмейстера, а зі всіма запитаннями зверталися до Сорена. Той уже чекав унизу, на краю пристані. У мутних скельцях окулярів зблискувало сонце. І тут мені здалося, що, роздивляючись «Селену», він помітив мене.

Не раз він звинувачував мене в крадіжках на причалі, навіть змусив виплачувати борг, у якому я не була винна, — тижневий вилов риби. Одначе його погляд, не затримавшись на кораблі, рушив далі, він не зупинився на мені, і я згадала, що вже не та дівчинка, яка тоді видиралася штормтрапом «Жоржини». Не та, що роками збирала на Джевалі недоїдки та старцювала, щоб вирушити на пошуки чоловіка, якому виявилася непотрібною. Тепер я дівчина, яка знайшла власний шлях. І тепер уже маю що втрачати.

Позирнула на Золу, що з гупанням скочив на пристань. Сорен ліниво підійшов до трапа й, посмикуючи себе за здорове вухо, слухав, що каже йому торговець. Кущиста брова звелася над дужкою окулярів, і він кивнув.

Вантажний трюм порожній, тому єдине, з чим Зола може тут мати справу, це гроші. Але ж на цім острові немає чого купувати, окрім риби, мотуззя й піропів. Нічого, що було б вигідно продати в Безіменному морі.

Сорен лишив Золу на пристані та розчинився в юрмі, що тупцювала хиткими дерев’яними мостинами. Він поштовхався на інший край, той, до якого підпливали ялики з босоногими добувачами, налаштованими на торгівлю.

Я дивилася на Сорена, який змією прослизав крізь усе те юрмище, а відтак зник за кораблем.

Навколо мене всі поралися зі своїми справами, і, схоже, жодного з членів команди особливо не дивувала зупинка на острові добувачів. Я глянула на грот-щоглу й верхню палубу, де матроси

згортали штормові вітрила. Не такі, як на Звуженні. То були вітрила, розраховані на страшні бурі, що вирують у Безіменному морі.

За спиною розгорталася бездонна водяна синь — до самого Дерна. Я здатна вижити на Джевалі. Якщо втечу з «Селени», якщо вийде… Думки метушилися. Якщо «Жоржина» рушила на мої пошуки, то, найімовірніше, вона пішла Золиним маршрутом до Сована. Зрештою могла опинитись і на Джевалі.

Але десь у глибині душі я сумнівалася, чи зважиться команда «Жоржини» на сумнівне діло. Вони вже отримали здобич із «Жайвора». Можуть відкупитися від Сента й розпочати власну справу. І на самому денці серця лунав тихенький шепіт.

А що, як вони взагалі не шукатимуть мене?

Стиснула зуби й утупилася в носаки черевиків. Я присягнулася ніколи не повертатися на Джевал, та, можливо, це мій єдиний шанс залишитися на Звуженні. Учепилася в леєр, вдивляючись у воду внизу. Якщо пірну, можу обігнути бар’єрні острови хутчіше за будь-кого з цього судна. Можу сховатися в заростях водоростей у бухті. Урешті-решт Зола облишить пошуки.

Тут шкірою відчула чийсь погляд і озирнулася через плече. З-поза штурвала на мене позирав Клов — так, ніби розуміє, про що я міркую. Це вперше він зустрівся зі мною поглядом і не відвів очей. У них, як у глибоких навколишніх водах, чаїлися шторми.

Я розчепила пальці й, відкинувшись, зіперлася на леєр та подивилася на колишнього друга. Він постарішав. У русявій бороді сріблилася сивина, а шкіра, на руках щільно вкрита татуюваннями, утратила тепло-золоте сяйво. Та все одно це був той самий