Читати книгу - "Осінній сезон смертей"

джерела інформації. Тому «Міські новини» могли давати найповнішу інформацію про кримінальне життя Києва. Звичайно, всього ніхто за сто баксів не розповість, ба більше – все не завжди можна друкувати. Та хай там що, а нашим публікаціям довіряли. Тож і надалі я міг сподіватися на допомогу ментів. І навіть мав сяку-таку довіру серед криміналітету. Словом, я став популярним у певних колах кримінальним журналістом, не зміг вчасно зупинитися, загрався, втратив пильність, перестарався. Кілька разів, зловживаючи довірою редактора, підготував аж надто ризиковані публікації. Вже потім, у лікарні, я зрозумів: є такі шпарини в дверях, куди не бажано пхати свого цікавого носа, а коли вже запхав – мовчи собі. Добре, якщо за свою самовпевненість сам платиш…

Після того як до моєї дружини навідалися ті, чиї інтереси зачепила моя чергова сенсаційна стаття, після того як дві доби вона просиділа гола у вогкому підвалі, немає нічого дивного, що вона пішла від мене без жодного пояснення. Швидко знайшла перспективного іноземця і гайнула якнайдалі від цього всього криміналу.

Ну, а я… Що я?… Була розмова з шефом. Він усе зрозумів. Перетасував працівників у редакції. І тепер колишній кримінальний репортер пише про відкриття виставок та театральні прем’єри. Зрештою, культура – теж непогано. Тут такі пристрасті – крутіші за блатні розбірки… І по голові митці один одному теж цілком можуть дати. Коротше кажучи, час минув. Усе почало забуватися. До сьогоднішнього ранку.

Нині ж я відчув, як десь усередині ворухнулося щось давно забуте. Поволі, як ведмідь після зимової сплячки, прокидається колишній юнацький азарт, неприборкане і небезпечне бажання запхати голову у вир подій, що відбуваються у студмістечку, де я прожив свого часу п’ять років. Воно бачило все. Будь-які прояви юнацького незрілого божевілля.

Крім серійного маніяка-вбивці.

Робоче місце 1

1

– Ганьба п’яниці і бешкетникові, – без усмішки привітав мене Володька Ситник – заввідділу культури, мій безпосередній начальник.

– Уже всі знають? – Я потис йому руку і під осудливим поглядом Тітоньки Коняки вмостився на краєчку свого робочого стола.

Узагалі-то Тітоньку Коняку звали Алевтина Матвіївна Бойко. Таких, як вона, серед київських журналюг можна перелічити на пальцях. Не в кожній редакції відділ спорту очолює жінка, до того ж колишня спортсменка. В журналістику вона прийшла з легкої атлетики. Якщо зібрати докупи всі чутки про неї, вийде досить повчальна історія.

Алевтина Бойко вперто посідала друге місце в чемпіонаті (тоді ще Союзу) з легкої атлетики серед жінок. Найімовірніше, це була її межа. Вище від себе, як відомо, не стрибнеш. Але самолюбство взяло над нею гору, і спортсменка почала захоплюватися всякими гормональними препаратами. Багато які з них були їй зовсім протипоказані. Тож її голос загрубів, а зовнішні риси почали втрачати жіночість.

Вона мало не догралася: її могли дискваліфікувати, спіймавши на допінгу. Але травма хребта під час тренування зачинила перед Алевтиною Бойко двері у великий спорт.

Якийсь час вона була в депресії. Кажуть, пила. І чоловік, відомий радіожурналіст, розлучився з нею. Згодом екс-спортсменка опанувала себе. Вона так і не вийшла заміж удруге, що, зрештою, і не дивно. Коли я вперше побачив Алевтину Матвіївну, це була істота середнього роду: коротка стрижка, величезні окуляри в жахливій оправі, аніякої косметики, джинси, незмінна сигарета, затиснута в тонких губах. Пересувалася вона мало не маршовим кроком, усміхалася вкрай рідко. Але справу свою знала чудово. Як до професіонала претензій до неї ніколи не було. Хто охрестив її Тітонькою Конякою – невідомо, одначе прізвисько підходило ідеально.

Ще не так давно її відділ працював в окремому кабінеті. Але через фінансову кризу і все таке кілька кабінетів на нашому поверсі віддали в найми якимось незрозумілим бізнесменам. Під офіс. Своїх працівників, певна річ, потіснили, тож відділ культури разом із відділом спорту опинилися в одній кімнаті.

– Ти в нас герой дня! – Валера відкинувся на спинку стільця. – Лягаві вчора були, особу вашу, Андрію Миколайовичу, встановлювали.

– Смійся, смійся…

– А смішного мало, – буркнула Тітонька Коняка. – Напитися так, щоб потім міліція шукала, – зовсім не по-спортивному.

Ця дама напружувала вже самою своєю присутністю.

– Зайди до шефа. Він тебе хоче в збоченій формі, – промовив Валера.

– О Господи! А я нині без вазеліну…

Тітонька Коняка провела мене несхвальним поглядом, але до нього я вже встиг звикнути. Було б дивно і, повірте, ще моторошніше, якби вона глянула на мене лагідними очима.

Секретарки Танюхи не було. Я потупцяв хвилину перед шефовими дверима, а тоді нарешті наважився й постукав. Не дочекавшись відповіді, потяг двері до себе і зайшов.

Шеф сидів за столом і кивав головою, тримаючи коло вуха телефонну трубку.

– Так, я згоден. Згоден, – безбарвним голосом сказав він слухавці і знову мовчки закивав головою.

У нашого редактора Чечеля була одна чеснота, яка, на мою думку, переважала численні вади, що їх кожен підлеглий знайде в кожного начальника. Він міг вздрючити когось із нас за непрофесійний і неоперативний, як йому здавалося, підхід до справи, але жодного разу не вичитував нам за обурені дзвінки та листи протесту від ображених читачів. Особливо від тих, кого зачіпала та чи інша публікація. Скажу більше: щоб позбутися зайвої уваги всіх незадоволених, він охоче публікував раз на тиждень спростування та вибачення за неточності, яких припустилася редакція. Слово, як відомо, не горобець. А словам і думкам, що їх викладали на сторінках газети автори, він довіряв більше, ніж обуреним та ображеним скаржникам.

Збоку це все мало такий вигляд: вибачте нам, вороги, за те, що ми з вами воюємо. Якщо, приміром, хтось скаржився на неперевірену інформацію, надруковану в «Міських новинах», Чечель безбарвним, монотонним голосом говорив: «А ви активніше співпрацюйте з пресою. Давайте інформацію на першу вимогу. Телефонував до вас журналіст? Куди ваші заступники його послали? Ось, тепер читайте». Охоти скаржитися така тактика ні в кого не відбивала, зате наші журналісти могли не боятися, що актуальний матеріал затримають, бо він, мовляв, не підкріплений компетентною думкою. Автори, згідно з політикою редактора, мали право на власну думку.

Правда, був тут один невеличкий нюанс. Якщо претензії надходили до юридичного відділу, оминаючи редактора, і потрапляли на стіл видавця у вигляді погроз судовим позовом або безпосередньо викликом до суду, Чечелеві давали добрячого прочухана. А він і собі юзав автора необережного матеріалу. До того ж журналюга мусив або довести, що ніякого наклепу, ніяких неперевірених відомостей у матеріалі немає, або особисто залагодити конфлікт. Тут Чечель усувався від справи. Хоча не завжди. Наприклад,