Читати книгу - "Game over, Олександр Юрійович Есаулов"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Що ти пам’ятаєш про Макса? - раптом запитала вона.
- Про Макса? - здивовано перепитав Рикпет. — Нічого…
- А про Валю?
- А хто це?
- Так-так… — незрозуміло, але задоволено відповіла Гірея й усміхаючись поплескала Рикпета по щоці.
Запитання про Макса й Валю викликали в Рикпета незрозумілий смуток. Десь він чув ці імена. Але де? Як не намагався Рикпет, але згадати не зміг.
За розмовою вони зайшли у святая святих замку, у ту частину, де жила Гірея й був її кабінет.
- Можеш іти у свою кімнату, Рикпете.
Наступного дня Гірея присвоїла йому нове звання. Тепер він уже був байт Рикпет і командував вісьмома воїнами-бітами, але це не дуже тішило й нічого не змінило в його житті.
Гра тривала. Рикпет ускочив у коридор, звідки його обстріляв гравець, і швидко пішов, уважно оглядаючись. Схоже, цього разу трапився твердий горішок. Гравець уміло сховався в темряві відчинених дверей. Спробуй його помітити зі світлого залу! У гарячці перших секунд бою Рикпет не відразу зрозумів, що він знаходиться в незнайомому приміщенні.
«Ого! — вигукнув він подумки. — Це що ж, я на четвертому рівні?»
За весь час ніхто із заекранників не піднімався вище третього.
Рикпет обережно прочинив перші двері. Погано освітлені сходи вели кудись униз. Визираючи з-за поруччя, він потихеньку почав спускатися. Без пригод дістався до наступного поверху, відкрив двері й зайшов у квадратний зал. Троє дверей. У які зайти? Де шукати гравця? Уважно прислухався біля кожних. Тиша. Обережно прочинив ліві, визирнув. Невелика кімната безладно заставлена меблями. Нікого. З тими ж засторогами й таким же результатом заглянув у другі двері. Він підійшов уже до третіх, коли через відкриті вхідні двері почув на
сходах чиїсь легкі кроки. Рикпет навшпиньках перебіг зал, заскочив у кімнату, яку оглядав першою. Залишивши за собою напіввідчинені двері, подумав: «Нехай вважає, що кімната порожня, та й мені стежити за ним буде легше».
Кроки затихли. «Озирається», — зрозумів Рикпет. Він сидів навпочіпки, спрямувавши на відчинені двері автомат. Заглянув би зараз гравець у цю кімнату, шансів виграти у нього практично не було б. Але гравець відкрив протилежні двері.
- А-а-ах! — почув Рикпет. Потягло димом і жаром. Рикпет обережно виглянув. Те, що він побачив, збентежило його, щоправда, усього на одну мить. У правій від входу кімнаті виднілася велика кудлата голова дракона.
«Ось воно що! Штучки четвертого рівня!»
Рикпет вискочив на сходи й, беззвучно стрибаючи через сходинки, спустився на поверх нижче. Відчинив двері й відразу зачинив. У залі були динозаври. Трохи вищі за людський зріст, з довгими крокодилячими мордами, вони стояли на могутніх задніх лапах і насторожено оглядалися. Рикпет навіть пам’ятав назву: ці… як їх… велоцераптори, чи що… Одна з цих тварюк повернула морду до нього. У цей час просто зі стелі в зал посипалися глюки, штук п’ятнадцять, не менше, але звірюки ніякої уваги на них не звернули, зате в його бік повернула морду ще одна тварина. Глюки, безцеремонно розштовхуючи динозаврів, зникли за дверима, і звідти відразу почулася стрілянина. Динозаври рвонули до сусідньої кімнати. З-поза дверей з’явилася голова дракона й дихнула струменем вогню по збіговиську велоцерапторів. Рикпет кинув гранату, вона підкотилася просто під лапи дракона й рвонула. Дракон заревів, немов сирена полярного атомохода. У Рикпета заклало вуха. І раптом усе зупинилося, немов у стоп-кадрі. Двері зачинилися, ревіння дракона затихло. Динозаври, язики вогню — усе завмерло. Рикпет обережно зайшов до залу. Хотів відкрити двері, за якими точився бій глюків із гравцем, але ті не піддалися. Тоді він обережно зайшов до величезної кімнати, де, як на малюнку, застигли велоцераптори. Вони вже почали світлішати.
«Я бахнув дракона! А той спалив динозаврів… Збій програми… Та вона просто зависла! — здогадався Рикпет. — Нічого собі! Це цікаво. Виходить, якщо я зроблю щось, не передбачене програмою, вона зависне. Дуже цікаво…»
Усе зникло. Залишилося просто біле світло. Нарешті знову стали проступати стіни, підлога, стеля.
«Цікаво… Хто в комп’ютері головний? Процесор?» — згадав Рикпет мудроване слово. Хтось йому розповідав, як влаштований і працює комп’ютер. Хтось дуже близький і рідний. Хто ж? Рикпет відчув, що
це дуже важливо: згадати. Поки програма перезавантажувалася, поки він вийшов з-під контролю Гіреї, він просто зобов’язаний згадати! Хто?! Ну хто ж? Він навіть почув знайомий до сліз голос. Тато — ось хто! І звуть його Максим, Макс! І називала його так мама, а маму звуть Валя! Імена, які він згадав, немов зруйнували стіну, якою Гірея так старанно відгородила від теперішнього Рикпета його колишнє життя. Він згадав усе: і те, що його звуть Петро, і те, що мама називала його Петриком, і саму маму, і ту годинку, яку він зібрався посидіти тайкома від мами за грою, і обман Гіреї. Усе!
«Що ж я тут роблю? Скільки я тут? Як там мама? І тато? Як мені звідси вибратися?»
Програма перезавантажилася. Сила підхопила Рикпета й понесла в замок. Але це був уже не Рикпет. Це був уже Петрик в обладунках синього воїна.
РОЗДІЛ 6
Нарада друзів
Коли Рикпет зайшов до кімнати Т1 107, з її мешканців на місці була тільки Шаната. Вона сиділа за столом і мляво длубалася виделкою в тарілці з кашею й чимось м’ясним.
- Привіт, Шано! Як справи!
- Та які справи… Сідай обідати.
- Ага, сідаю.
Однак замість обіду Рикпет узяв сільничку й акуратно висипав сіль на стіл. Розрівняв її рівним тонким шаром і вістрям кинджала написав на солі, як на папері:
- Ти хто?
- Я? Шаната.
- А до Шанати? — знову написав Рикпет.
- Як це — до Шанати? — написала вона по солі відповідь.
- Я згадав сьогодні, що моє справжнє ім’я Петрик, Петро. А ти хто?
Оскільки все це писалося на солі, після чого сіль знову вирівнювалася, то написання цієї фрази зайняло кілька хвилин.
- Не знаю… Не пам’ятаю…
- Щось тут не так, — продовжив Рикпет, — якщо я Петрик, значить ти Наташа. Це ім’я тобі ні про що не говорить?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Game over, Олександр Юрійович Есаулов», після закриття браузера.