Читати книгу - "Розчароване життя, Демянів Юрій"

Життя пройшло мимо мене, тож я вирішив не бути поблажливим до тих, хто насолоджується життям вдосталь.

Там пройшло більше тридцяти років. Страшно уявити. Нічого так й не добившись за ці роки, я міг би й існувати собі надалі, проводячи нікому не потрібні предмети, писати нікому непотрібні статті, проводити нікому не потрібні досліди. І надалі спостерігати як молодь живе, та мститись їм за це негативними оцінками. Але від цього вони не страждали, тільки сумували чи обурювались. Після чого виходили із аудиторій та продовжували життя. Закінчували університет, одружувались, ставали батьками і навіть не згадували про те, що колись такий собі я був суворий до них всіх.

Батьки мої померли, залишивши мене абсолютно одного. Ніякої пари я не мав, досі нікого не зацікавив. Нікому не потрібен старий, який добився лиш того, що сам вважає непотребом. Моє існування тривало надалі.

Тривати так вічно не могло, увесь негатив міг перевалитись через вінця моїх душі на зовні. Варто лишень трапитись якійсь події. І вона таки трапилась.

Минулого місяця трапилась подія, що сколихнула увесь наш університет, і не тільки. До нас заїхало кілька мотоциклістів і забрали з собою одну студентку. Наче, що тут такого, але ні. Сама студентка була увесь час доволі спокійною, тихою, непоказною. Непогано навчалась, не завжди отримувала відмінні оцінки, але й поганих за нею не спостерігалось, завжди підготовлена, так далі. Наче мало з ким дружила, чи просто спілкувалась, мала мрійливий погляд, таке враження, що постійно занурена у якійсь свої роздуми, які ніхто не зможе зрозуміти. Зранку приходила на навчання, потім відразу йшла. Толком нічого, окрім цього всього не знав про неї. Складала враження цілком спокійної, врівноваженої дівчини, яка не витворить чогось неординарного.

Але якраз її й забрали мотоциклісти. Тоді проходив неподалік того місця, міг все бачити на власні очі. Бачив як вони заїхали, як очікували на неї, як вона радісно вибігла з університету, кинулась за спину мотоцикліста, міцно обійнявши водія та поїхали всі геть. Багато кого очікував побачити, але точно не її. Вона, така тиха та скромна, раптом виявилась такою, що зв’яжеться із мотоциклістами, такою, що легко, у присутності всіх сяде на мотоцикл та поїде з ними куди завгодно? Це сильно мене здивувало. І не тільки мене.

Коли перше враження пройшло, я побрів собі додому, оскільки мої заняття на той день вже завершились. Увесь час я бачив перед очима ту картину, згадував якою та студентка була на моїх парах, на коридорі, просто на вулиці. Завжди тихо віталась, говорила по-суті, без ніяких зайвих слів, списування за нею не спостерігав. Неймовірно, як же таке вона змогла вчинити.

З цими думками наступного разу пішов до університету, де всі на факультеті гуділи про цю подію, як студенти, так й мої колеги. З цього всього я собі вималював чітку картину подій. Мовляв, її батьки поліцейські, багато у чому стримували свою дочку. І чим більше давиш на пружину, тим сильніше вона розпрямляється. Тут так само. Дівчині хотілось позбутись батьківської опіки, чи тиску, чи що це у них там було. Зробити щось таке, чим батьки виявились незадоволеними, як мінімум. Видно для цього вона зв’язалась із мотоциклістами, а коли, передбачливо, батьки виявились проти такого союзу, вирішила демонстративно влаштувати виставу при всіх, умовної втечі.

Ефект справила потрібний. Важко собі уявити, що така тиха, скромна дівчина зважиться на таке. Але таки це трапилось.

І ось тоді я почав задумуватись, а чому я так не можу? Бо вже занадто старий. Чому я так не міг раніше? Тому що був занадто дурний. Все своє студентське життя прагнув вчитись і більше нічого, навіть не помічав як мимо мене проходить життя. А потім стало занадто пізно, щось таке робити.

Цілий місяць мене мучило питання, навіщо мені всі ці знання, з яких нікому немає користі. Навіщо я більшість свого життя писав статті, які мало хто читав, виступав на конференціях, які відвідувало мало людей, а слухало й ще менше? Навіщо заставляв студентів вчити свій предмет, який їм, можливо, й не потрібен? Все це даремно. Всі прожиті мною роки варто викинути на смітник, бо сам я нічого не вартий.

Чому ж у моєму житті не з’явилась якась людина, яка б повела мене кривою доріжкою? Чому мене не причащали алкоголем, не давали наркотиків, не запропонували покурити? І в ході такого процесу, зі мною могли б трапитись безліч цікавих подій, які мали б якийсь сенс. На тій кривій доріжці я б зустрів легких дівчат, які б не соромлячись, зробили зі мною те, що й з будь-ким зі свого оточення. Якби у мене була можливість відправитись у минуле, я б рушив до свого студентського періоду, де викинув всі підручники, конспекти і посеред ночі рушив би на гуляння. А Потім зв’язався б з якоюсь компанією, котра ввела б мене у життя.

Або ж просто почав нове життя, із якоюсь партнеркою, подругою по житті. Яка б мене у всьому підтримувала, народила дітей, поділяла світогляд. Якою б вона була. Не знаю і цього.

Такої можливості у мене немає На щастя, вона є у тієї дівчини. Як добре, що у неї з’явився той мотоцикліст. І я радий за неї. Вперше у житті тішусь тим, хто проміняв навчання на життя. Сущий непотріб, який не вартий, щоб відбирати можливість жити. Ненавиджу їх.

Ненавиджу себе.

Така моя сповідь. Якщо її хтось прочитає, буде цікаво. Не знаю».

Завершивши читати цю записку, дівчина спустила кілька сльозинок. Їй було шкода викладача і їй стало зрозуміло, чому він вчинив так. Вона наче відчула, що стала доволі близькою йому, хоч він вже й кілька місяців як мертвий. Вона єдина, хто знає, як і чому так сталось, вона єдина, хто є берегинею його таємниці. І тільки їй вирішувати, кого засуджувати, а кого розуміти. Чи постане перед її судом совісті колишня однокурсниця, яка розкрила викладачу його життя з іншої точки зору, і привела до того, що трапилось.