Читати книгу - "Перше кохання , Sava"

В цей період я забула про те що там колись було, іде рутина сімейного життя, робота і всі ці буденні клопоти. Я рідко приїжджаю додому на той наш район. Але іноді мене туди заносить, ну на благо тебе я не помічаю.

Моя робота полягає в тому що я попкар, дивлюся в тюрмі за зеками. Романтика. Робота інтелектуально не важка, а от фізично дуже. Ось ось що мені весь цей час було потрібно, важка робота щоб на всякі дурниці часу не було.

В один із звичайних робочих днів, мене розбудив дзвінок колеги "—почалася війна"

Ступор, паніка страх.

Довгий рік ми намагалися працювати в режимі війни, це важко, багато лишньої роботи навалилося, але там людям значно важче тому ми не маємо права нити. 
З цими понаднормовими час литів швидко.

Але була і приємна новина, я завагітніла. Для мене це означало одно, прийдеться сидіти дома без роботи.

Коли я народила то було морально важко 24години я з малим. Обстріли сирени. Чоловік приймає рішення що ми переїжджаємо 

Це був початок нового життя. Без рідних, без друзів тільки я чоловік і наш пʼяти місячний син.

За постійними турботами і втратами друзів минув рік. 
 І ось в якийсь момент пише мені та дівчина, саме та його перша любов. Ми колись дуже добре дружили, але знову ж таки час, час він людей віддаляє.

Так от, пише мені і пропонує зустрітися в одному із міст Австрії. Ми не вагаючись погодилися. Ой як класно ми погуляли. Цілий день ходили фоткалися говорили. Ще ця передноворічна суєта.

І вона мені промовляє

—А як ти малого назвала?
Щож от і прийшов момент відкрити імена, якщо ви дочитали до цього моменту то ви молодці. 
—Вадим— я без вагань відповіла

—Аааа Вадим, це на честь мого колишнього? Мені казали що ви зустрічалися

Все б нічого, але ж пройшло стільки часу і в мому житті було багато різних людей та і імʼя мені це просто дуже припало до душі 

Авона зухмилкою почала продовжувати:

— Він мені недавно писав, каже що воює, кантузило і першим ділом про мене згадав.

Та ок. Мене то мало хвилює. Я закохана у свого чоловіка у нас дитина, ми 6 років в шлюбі, а ти хлопцю серце розбила, з другом замутила родила і розвилась. Сидиш без роботи і нормальної освіти у шиї на батьків. Я б навіть не думала засуджувати, але чому ти підняла цю тему, тимпаче що я сказала що про нього давно нічого не чула.

Вона ще декілька разів натяками промовила про імʼя мого сина, робивши акцент на одному ж, ніби щоб позлити мого чоловіка.

Хоча у нас хороші стосунки і він завжди казав жартуючи що я назвала малого на честь коханця.

Того її ці підйоби нас геть не заділи.

Ну це не лишило жодного горького осадку. Ми гарно погуляли і розїхалися по домівках.

Но вона не вгамовна, написала цьому хлопцю мовля, а вона ж то сина на твою честь назвала.

Зцього і почалася нова історія 

Він добавив мене в соціальній мережі. Довго не писав напевно неділю чи дві, тай потім скоріш за все напивсяі написав.

— Привіт, як ти?
Написав він десь в першій ночі. У мене на грудях солотко спить син, я додивляюся серіал.

—Ну привіт, все супер. Ти як?
— Та як як, воюю, якщо не рахувати все це пекло то я добре. Бачу у тебе сімʼя

Та тут би тупий не побачив, я ж не приховую, у мене безліч фото.

Ой що там тільки не писав. І про позиції і про стан ментального здоровʼя.

Я без фанатизму відписувала. 
— А ти малого чого так назвала?
Єбаа а тебе то де гріє чоловіче?
— Назвала бо так собі хотілося, я ж не одна приймала рішення, це сімейне 

— Я помітив у малого ямочка такаж як у мене

До чого це? Ми не спілкуємось і то нормально. Але ж не напишеш людині "все я спати а ти сиди в окопі, удачі".

Та так таких діалогів було десь до години четвертої поки він сам не морознувся. Хух.

Потім людина пропала, я особо і не сподівалася на теплі розмови,  та і умови в нього не сильно сприятливі.

Але в один з днів знов смс.

— Мені дали відпустку. Я дома чекаю на шалаву щоб розслабитись 

— Молодець вітаю, рада що є можливість відпочити. — я не знаю як реагувати на такі заяви

Знов людина на неділю пропала. Очікувано. З тим що я знаю його, то я не дивуюся такій поведінці.

Потім на різдво знову здрасті

Ой ці емоційні качелі які мене не колишуть мені нікуди не вперлися. Чому я не видалила його? Я не знаю можливо тому що типу знайомий, чи там друг я не знаю, у мене принцип я не видаляю людей яких знаю.

Але краще б видалила.

Так мене ще не обсирали як він в той день. Він зройнував всі мої особисті кордони. І це з тим що у мене як мінімум звання офіцерське в рази вище, май повагу хлопчик. Но не з цієї пісні.

Хлопця попустило на другий день мене ні.

Але він далі писав і писав, вибачався казав що як іде на позицію його хапає. Я з розумінням віднеслася, можливо ці рожеві окуляри просто дають мені віру в то що у нього є якісь почуття, того такий.

На новий рік він був відносно в безпеці. Він привітав, ми нормально без емоцій поговорили, він попросив мій номер щоб передати мамі. Типу має бути важкий бій, що купив малому подарунок і якщо не вернеться то мама його передасть щоб могла набрати, а як все добре буде то сам передасть.

Я навіть уявляти не хочу то пекло яке вони там проходять, він не раз обмовлявся мені про ті жахи, він не хотів жалітися, але іноді. Я розумію там важко, та і якщо хоч трішки стає легше якщо висказуєшся то ок. Не зря ж я отримувала диплом психоаналітика. От і пригодився.

Останні його смс були важкі, важкі не в словах, а в аурі. Було відчутно той страх. Я не хотіла нагнітати і підбадьорити його. Я писала гарні смс, що він молодець, що все буде добре.

Він перед тим записав мені голосове де сказав що якщо раптом що я маю бути у нього на похоронах бо він почне снитися мені в жахах.

 Це уже жах для мене я дуже емоційно не стабільна людина. І я не можу просто знаючи таку інформацію де та людина і те що він в будь який момент може загинути просто забити на людину. Він чекає простої підтримки. 
Я намагаюся підтримувати його, та і ці рожеві окуляри досі на моїх очах.