Читати книгу - "Замок у хмарах, Керстін Гір"

— А охочі їхати санями зазвичай є найтовстішими людьми. — Бен зітхнув. — Коли я був маленьким, я ледве це витримував. Я б ті сани краще сам штовхав.　

Він вів машину вгору серпантинами так повільно, що близнюки ззаду вигукували:　

— Швидше, кридше, кларалидше, клареліле, бріле, свище, — гигочучи та буцаючись при цьому головами.　

— Отже, ти їдеш відвідати свого тата? — продовжила я дещо сміливіше. — Наскільки мені відомо, його сьогодні немає в готелі.　

Роман Монфор жив не в готелі, а — це я також знала від Деніс — зі своєю дівчиною в Сьйоні, на віддалі десь три чверті години автомобільної їзди.　

Оскільки він не притримувався чіткого графіку роботи, ніхто ніколи не знав, коли й чи він узагалі з’явиться в «Замку у хмарах» та скільки в ньому пробуде. У всякому разі, сьогодні я його ще не бачила.　

А це ще одна причина бути вдячною: я ж могла влетіти під його машину.　

— Це не страшно. Я тут на цілі канікули, — сказав Бен.　

— Тут? Але ж не в готелі! — вирвалось у мене.　

— Вдень і вночі. — Він скоса поглянув на мене. — Маєш щось проти?　

Ні! Звісно, що ні. Я себе тільки запитувала, де ж він спатиме. Може, у свого дядька? Під час канікул готель був заповнений вщерть. Кожна з тридцяти п’яти кімнат і всі люкси були зайняті. Усі, до останнього ліжка! А в 212 і 213 ми притягли навіть по одному додатковому ліжку.　

А також усі спальні місця в кімнатах персоналу були зайняті допоміжним персоналом.　

— Ти маєш постійну кімнату в готелі? — обережно запитала я.

Бен розсміявся.　

— Ну звісно, я зарезервував королівський люкс, — іронічно зауважив він. — Не хвилюйся. До цього я кожного разу знаходив, де спати. Та й взагалі, як сказав би мій тато, я тут не щоб спати, а щоб працювати.　

— Працювати? — повторила я.　

— Так, працювати, уяви собі, — голос Бена звучав тепер дещо роздратовано. — Під час моїх шкільних канікул. Як завжди. Це мої останні різдвяні канікули перед випуском чи, як ви кажете в Німеччині, перед абітурою. Усі решта можуть виспатись і святкувати, і їм будуть догоджати їхні батьки. Тільки я вставатиму щодня о пів на шосту і навіть не отримаю за це грошей.　

— Кому ти це розказуєш? — пробурмотіла я.　

Але Бен у розмові так розгарячився, що мене взагалі не чув.　

— Ти практикантка тут хіба що на рік, а я щось на зразок пожиттєвого практиканта. Дядько Рудольф планував цього разу, що я заміню Деніс на рецепції, але я міг би з таким самим успіхом хлорувати басейн чи міняти постіль. Я також можу обслуговувати прасувальну машину і навіть Велику Труллу.　

— Ого, — сказала я вражено. Велика Трулла мала валики діаметром метр шістдесят і стояла біля Втомленої Берти, пральної машини з минулого століття, у барабані якої могла б жити невеличка сім’я. Обидві вважалися священними. — Павел, значить, мав би тебе дуже цінувати.　

— Він так і робить. — Бен гордо усміхнувся, і тепер він мені сподобався остаточно, і неважливо, був він сином Дратівливого Романа чи ні. Мене охопило приємне відчуття спорідненості душ.　

Якщо він друг Павела, то й мій друг.　

Павел був повелителем пральних, сушильних, прасувальних і плісирувальних машин у підвалі готелю. Велетенський, мускулистий, бородатий лисань із татуюваннями черепів, змій та інших магічних знаків на руках, якого було легше уявити викидайлом у якомусь темному сатанинському нічному клубі. Принаймні поки не побачиш, як він самовіддано прасує комірець уніформи покоївки, наспівуючи при цьому «Аве Марія». Павел мав прекрасний, чистий баритон, а його кантати й оперні арії стали легендарними. Можна було або слухати, або підспівувати. (Й ось тут нарешті надався мій абонемент до музичного театру, який мені зазвичай дарували на день народження дідусь із бабусею.) На завершення мого перебування в пральні ми вже досить добре опанували дует Папагено і Паміни з Моцартової «Чарівної флейти» під супровід центрифуг. Навіть коли Павел замість «Солодкі потяги відчути — найпершим є зобов’язанням жінки» співав завжди своєю ламаною німецькою: «Солодкі протяги втягнути — найпершим є бажанням дзвінким», що я особисто вважаю набагато милозвучнішим, загадковішим і змістовно глибшим.　

Бен рвучко увійшов в останній серпантин, і ми покинули тінистий ліс. Перед нами на осяяному обіднім сонцем високогірному плато розкинувся «Замок у хмарах» у всій своїй красі, з його високими вікнами, вежами, кам’яними карнизами і балюстрадами. Завжди, маючи перед очима цю картину, я мусила перевести подих. І в мене було враження, що Бену теж. Та, можливо, його глибокий віддих мав і інші причини.　

Він проїхав повз в’їзд до підземного паркінгу й замість того, щоб обрати закручений виїзд до головного входу, зупинився біля найближчого паркінгу.　

— Я, звичайно, можу підвезти вас прямо до обертових дверей, — не повертаючи до мене обличчя, він в’їдливо усміхнувся.　

Я так само усміхнулась у відповідь.　

— Дуже мило, але звідси ми підемо пішки, чи не так, хлопці?　

— Там попереду зануда Дон. — Близнюки показали на Дона Буркгарта-молодшого, який стояв на сонці біля Ялинки-Півмісяця з перехрещеними на грудях руками. Здавалося, він на щось чекав.　

На нас, якщо бути точним.　

Я застогнала.　

— Цьому я дозволяю показати язика, — сказала я, і близнюки одразу ж якнайстаранніше виконали це безліч разів. При цьому вони трішки пооблизували шибки Бенового авто.　

— У тобі справді тече кров педагога. — Бен зіщулив очі, щоб краще оцінити Дона. — А це хіба не малий божевільний Буркгартів?　

— Саме він.　

Дон помітив нас і, зацікавившись, побрів ближче.　

— Вони тут уже майже три тижні, поки ремонтують їхню віллу в Берні. Я запитую себе весь час, як їм вдалось це залагодити, щоб так надовго забрати дитину зі школи. У Німеччині це було б не так легко.　

Бен стенув плечима:　

— Мабуть, старий Буркгарт підкупив директора. А якщо цього не вистачить, тоді він просто купить усю школу. Він купить усе, що перешкоджатиме йому на шляху.　

Це прозвучало дещо з гіркотою, і я б залюбки довідалася чому, але діти вже звільнилися від пасків безпеки і почали виходити з машини. Я поспішила вистрибнути слідом і рефлекторно схопилася за білі капюшони.　

— До речі, з «Донні» римується «поні» і «смердовоні», — сказала я.　

Я почула, як Бен голосно розреготався.　

— Ти справді нереально любиш дітей!　

Я засунула голову назад до машини.　

— Зате в мене дар до Втомленої Берти, запитай Павела! Я б із радістю ще раз потисла Бену руку, але мої пальці вп’ялися в капюшони близнюків. Тому я