Читати книгу - "Бодай Будка, Наталя Василівна Бабіна"

«А я! А що!» – почулося вже здалеку, і я повернулася за голосом пташиним.

Навколо було тихо і пусто. Навіть машини не шуміли на недалекому шосі. Трошки парило; випарювалися краплі води; у тонкій тій парі, у ледь видному тумані на далекому краю луговини я побачила жінку. Силует її. Дивний трохи силует; щось було в поставі таке, що одразу ставало зрозумілим: це не дачниця з недалеких дач і не селянка з Прилука чи Страдча. Якась пташка над нею в’ється, поблискує оперенням, чи то якесь срібне марево над її головою? Жінка начебто плила у вологому повітрі. У синьо-зеленій сукні з довгою спідницею, яка, здавалося, розвивалася по лузі. Здається, вона щось шукала на землі. Час від часу пригиналася і, здається, щось підбирала і клала в кошик, який висів у неї на лікті. Раптом вона зупинилася, повернула голову і нисе стала вдивлятися в мій бік. Хоча що можна було розглянути на такій відстані? Щось дивне було в ній… Але що? За хвилину вона повернулася й відплила в даль.

Я, в свою чергу, зайшла до хати.

У будинку було сировато, ніжні плями синьої цвілі делікатно повзли від плінтусів уверх. Сто разів фарбовані дошки підлоги ходили під ногами і скрипіли. Скільки невідомих та відомих мені людей ходило тут, по рипучих дошках, за майже 100 років! Тут було де розвернутися з ремонтом, і я вже з нетерпінням на нього чекала. Ці дві ізольовані квартирі я перепланую, проб’ю стіну поміж ними, обов’язково – зроблю водопостачання (вже домовилася, хто зробить скважину) та каналізацію, влаштую велике приміщення з двома виходами – щоб все по фен-шуй… Смакувала наперед це! Буду переїжджати як хутчій, і – за роботу.

Але переселення моє на Будку сталося зовсім не так, як мені мріялося і планувалося. Я чекала цього дня з радістю. Перш ніж перевести туди речі зі своєї кімнати в дому в Добратичах, я відремонтувала велику веранду, яка виходила на південь і захід, до колію. Там була електрична плитка, там я планувала поставити поки що деякі меблі – ліжко, диван, стіл, холодильник, тут я планувала жити, керувати ремонтними роботами, милуватися обріями, слухати бій дощових крапель по шиферній стрісі та – головне – поки робочі будуть усе доводити до ладу за моїми задумами, писатиму роман. Мені так і бачився день переїзду: ось я завожу в цю, вперше за життя придбану саме мною і саме для себе нерухомість, своє добро, ось виходять геть вантажники, ось я виходжу на ґанок, запалюю сигарету, вдихаю дим, особливо пахучий в чистому повітрі, потім ставлю каву – чомусь здавалося, що це буде прохолодний ранок, – потім сідаю за комп, зосереджуюся, і такі важливі слова, упаковані в захопливі сюжети, починають кластися на сторінку на екрані комп’ютера…

Я за собою не раз помічала: якщо якась майбутня подія бачиться подумки дуже чітко, то ніколи вона не буде такою, якою бачиться. Завжди щось трапиться, щось перешкодить. Я навіть намагаюся стримувати себе, коли мрію про щось: стоп, стоп, досить, а то так не вийде! Перевірено не раз.

На жаль, щасливий переїзд на Будку прокручувався перед моїм внутрішнім зором занадто карбовано…

Коли вантажники закінчили свою справу і поїхали, я, як і планувала, вийшла на поріг. І таки закурила. І тут звідкілясь долинуло нявкання. «От кажуть, що на новосілля треба кота вперед запускати. Мабуть, зараз обзаведуся кіцісем22», – подумала, усміхнувшись.

І тут я його побачила.

Сіре котеня лежало на схилі колію, там, де наповзають на прополотий щебінь лугові трави узбіччя. Закривавлене. Нявкання не було душероздирливим, і тому я зробила крок до нього, щоб подивитися, що з ним, і за можливості, допомогти. І зупинилася. Я похолоділа, мене як по серцю різонули: у котеняти було чисто, мов бритвою, одрізана задня частина; кишечки випали та лежали на землі; проте, воно жило, нявкало, дивлячись на мене. Котеня підвело голову, від цього, мабуть, біль став сильним, і воно закричало, цього разу, душероздирливо, і судорожно крутнулося, і знову закричало…

Я… Я не знала, що робити. Хоча що тут можна зробити, в такій ситуації? Що можна зробити, якщо біль і кров не тільки котенят, але й людей щодня ллються, як вода. «Зорницька, – перебила я сама себе в думках. – Зателефонувати Зорницькій».

– Сейчас буду, – коротко сказала подруга, яка володіє коштовною властивістю оказуватися поряд завжди, коли в ній є потреба.

Я викинула ледь розкурену сигарету, яку все ще затискала в пальцях. Яке вже тут паління… Нявкання затихло. Чим йому поки допомогти? Скільки часу воно тут лежить? Може, води йому дати? Я вернулася додому, знайшла серед речей блюдце і принесла холодної води. Котеня лежало із заплющеними очима, його передні лапи дрібно тремтіли. Я підставила блюдце під мордочку. Котеня підвело голову і стала жадібно пити. Але полегшення я йому не зробила, воно знову заєнчило і стало судорожно кататися по траві…

Коли за двадцять хвилин приїхала Зорницька, котеня було вже дохлим. Або мертвим? Так чи так, на моїх очах життя з усіма його дивами замінила смерть – з її тайнами.

Лена, оглядівши тільце, підвелася з місця.

– Шансов у него не было.

– Вибач, що тебе смиконула. Розумію, що це досить безглуздо – рятувати якесь котеня… Але важко бути байдужим, коли бачиш муки живої істоти…

– Так, це справді досить глупо – рятувати котеня, – погодилася вона.

– І це мені каже кращий брестський ветеринар? – я не чекала такої відповіді від подруги.

– І навіть лауреат премії «Айболит», – підтвердила Ленка. – Це моя робота – рятувати тварин, і улюблена робота, але я не можу не бачити, що відносини людей і тварин скривлюються не в кращу сторону. Навіть не знаю, чи зможу тобі внятно пояснити. Я чітко бачу, що тварини замінюють людям щось важливе, що вони втратили. Але це неадекватна заміна. Хіба, може, за цим стоїть щось, чого ми не знаємо… Якась наша вина…

– Заміняють щось важливе? А що? І яка може бути наша вина?

– Не знаю, я ж тобі не філософ і не соціолог. Та й вони тобі навряд чи відповідять, їх інші питання хвилюють. Але скажи, чи можеш ти уявити, щоб твоя баба Мокрина так тремтіла через котеня, як ти? Глянула б та й пройшла далій. Бо в неї були важливіші турботи. Робота. Життя, за яке треба боротися. Діти. А зараз люди і не працюють, і не борються, зате роблять педикюр таксі та зачиску коту… Раніше тварини служили людям, а зараз люди служать тваринам. А це гріх, як сказав би мій знайомий пресвітер баптистської церкви. Чи не гріх? – вона подивилася на мене у чеканні відповіді, але що я могла відповісти?

– Гм. Ладно, я згодна, – погодилася я, – бабу Мокрину дійсно котячою мамкою не уявиш. Однак і котенята в її час під дизелі не потрапляли. Навіть не знаю, чи пройшла б вона байдуже мимо подібного…

Ленка провела рукою по своєму незвично похмурому, стомленому обличчі і знову схилилася над знівеченим сірим трупиком; жирні чорні