Читати книгу - "Хто проти суперкрутих"

Я випорпала з коробочки дві мокрі канапки з сиром і солодким перцем.

— Дякую за порятунок!

— Та нема за що! — усміхнувся Нільс.

Я теж усміхнулася. Я вже знала, що назавтра до школи не піду, візьму собі вихідний — день-щезник.

У Нормальному Світі я ніколи не ляпаюся обличчям у калюжу. Не врізаюся з розгону у вежу ящиків з-під лимонаду. Там ніхто не вважає мене сліпою. Ніхто не каже, ніби я маю вигляд старої бабці, ніби мені, такій потворі, ніколи не судилося зустріти в житті кохання. Там не існує Теї, яка обзиває мене shitface, дурепою або fucking loser.

У Нормальному Світі я маю довге каштанове волосся і співаю у найкрутішому музичному гурті школи. Наш гурт називається «Темна конячка», ми раз на тиждень проводимо репетиції у спортивній залі. Нільс грає на клавішних інструментах, а мій коханий — на ударних. Іноді з нами виступають запрошені музиканти — скрипалі, бубнярі й усілякі-різні. На сцену ми завжди виходимо в чорному, з плетеними напульсниками на зап’ястках. Ми не готи й не емо, просто нам подобається так одягатися. Демонструвати, що ми єдине ціле.

Послухати репетиції часто приходять наші семикласники, іноді навіть восьми- й дев’ятикласники. Буває, Маґнус ревнує, бо всі хлопці захоплюються моїм чудовим голосом. Та йому нічого боятися. Я ніколи його не зраджу. Він найкращий у світі коханий і музикант.

Якщо бути зовсім чесною, то я часто влаштовую собі такі дні-щезники — щезаю у свій Нормальний Світ.

Work that body

— Сьогодні теж ні? — підійшла до мене в спортзалі Клешня.

Я похитала головою.

— Не дуже добре почуваюся, — сказала я.

Клешня підняла з підлоги волейбольний м’яч і пожбурила його в комору. Задеренчала полиця з кубками, коли м’яч гупнув до стіни. Хоч Клешня приблизно однакового віку з моїми бабусею і дідусем, вона досі кладе на руках усіх хлопців у класі. Звідти й прозиванка, каже мама, бо в молодості вона мала дуже сильні руки-клешні. Клешня вела фізкультуру в мами й тітки Муни і перемагала в армреслінґу всіх учителів-чоловіків.

— Можна, я просто посиджу на лавці й подивлюся? — запитала я.

— Можна-можна, Анне Беа, — кивнула Клешня. — Записку від батьків принесла? Надто часто пропускаєш заняття.

Так і є.

Від початку навчального року я була на фізрі заледве кілька разів. Тричі приносила довідку на звільнення від занять, а потім просто казала Клешні, що нездужаю.

— Ти цілком можеш відвідувати наші уроки, — дорікнула Клешня. — В інвалідному візку, як Селіна, не сидиш; руку, як Ільва-Мерете, не вивихнула. Тож — або письмовий дозвіл директора, або починай уже хоч зрідка перевдягатися на урок.

Я кивнула.

Клешня щоразу це повторює.

Я щоразу киваю.

— Ну, ходи до мене, — сказала вона, розпростерши руки.

Я затамувала подих.

Доки ти бачиш ті руки й встигаєш підготуватися до обіймів, усе добре, якщо ж ні, ризик, що Клешня тебе задушить, величезний. Учителиця не лише дуже сильна, а ще й має нівроку величезні цицьки. Вони стискають тебе двома гігантськими навушниками, не даючи шансу ні чути, ні дихати.

Страждаю не лише я. Одного разу після тих обіймів Нільс мало не вмлів. Це як здавати кров з пальця на аналіз, казав він. Йому запаморочилося в голові. Один-єдиний раз я бачила, як паніка охопила Бйорна Інґе, коли він минулого року подавився на фізрі жувальною гумкою. Навіть закашлятися не встиг: Клешня обхопила його ззаду своїми клешаками й щосили стиснула. Спершу в надрах цицьок утопилася його потилиця, потім щоки, підборіддя, чоло й рот. Останнє, що ми бачили, доки Бйорн Інґе остаточно зник з очей, червоний, як буряк, ніс і розширені від жаху зіниці. За п’ять секунд біла кулька жувальної гумки вистрелила з-поміж цицьок-навушників і приземлилася на кросівок Теї.

— Я бачу, тобі не дуже подобається фізкультура, — мовила Клешня десь мені в потилицю. — Але від того, що ти просиджуватимеш усі заняття на лавці, легше не стане. Так нічого не навчишся…

Відповісти я ніяк не могла, бо моя голова застрягла в її пишному бюсті.

Та й що я мала відповісти? Навіть Нільс не надто добре грає у футбол, а бачили б ви мене! Я така незграбна в усіх іграх із м’ячем, що Клешня змушена давати мені індивідуальні завдання. Наприклад, бігати від стіни до стіни на одному кінці зали, тоді як решта класу грає у волейбол чи баскетбол — на другому.

Та й для бігу я не надто годжуся. Щонайменше раз за урок у мене поціляє м’яч, я гублю окуляри або падаю додолу. А що я не бачу, сталося це випадково чи хтось навмисне жбурнув у мене м’ячем, то просто підводжуся з підлоги й далі бігаю. Подряпини заклеюю пластирем вже опісля.

Єдине, що я люблю і вмію, це — плавання. Проте всі дівчата в класі ненавидять водні види спорту. До того ж у шкільному басейні нема води.

— Окей, — Клешня нарешті випустила мене з обіймів. — Сідай на лавку! Але наступного разу обов’язково переодягнися у спортивне. Домовилися?

Я знову киваю.

Мені, щоправда, більше хочеться втекти геть із зали, примоститися десь у куточку й почитати. Я завжди дуже боюся й нервую, коли решта класу гасає з вересками навколо мене, ну, як це завжди буває на уроках фізри. А ще й коли вигукують мені щось образливе… Та якщо я тихцем утечу зі спортзали, наступного разу Клешня мені вже не подарує симуляції. Ще, чого доброго, зателефонує батькам і пожаліється, що я сачкую з уроків.

— ГОТОВІ-І-І-І-І-І!!!!!

Я ледь встигла сісти на лавку, як двері спортзали розчахнулися, і весь клас увалився досередини.

— Станьте двома рядами позад мене й відразу почнемо!

Тільки Тея може бути пискатою і прикольною водночас.

Усі дівчата, окрім Ільви-Мерете, рушили до дзеркальної стіни в протилежному кінці спортзали. Видно було, що це дівчата, бо волосся розвівалося за плечима. Усі дівчата в нашому класі мають довге волосся, за винятком Марі, яка носить стрижку «під шапочку».

Хлопці вишикувалися уздовж «шведської стінки» навпроти мене. Нільс — теж. Я відразу його впізнала. Лише Нільсові може спасти на думку заявитися на урок фізкультури в яскраво-рожевих шортах і футболці та в неоново-жовтих кросівках. Ми ніколи про це