Читати книгу - "Світован. Штудії під небесним шатром"

— Як дишеться? — запитав мене перегодом.

— Добре. Помпа ліпше працює, — дурнувато відповів я словами нашого редакційного водія.

— Якщо ти кажеш про серце, то се не помпа. Се велика Божа виправа. У своїй мудрій службі ніякий орган не рівняється йому — ні голова, ні жолудок, ні нирки, ні черево, ні легені. Всі органи безнастанно, і вдень, і вночі, в роботі. А серце розмірює сили навпіл: скільки в напрузі — стільки в розпрузі. Якби й ми так по ньому жили — в мірі і мирі! Серце задумано так, щоб не знало зносу, а отже й ціле наше тіло, яке воно живить і повнить силою. І так би воно й було, якби ми самі не тягли в серце руйнацію.

— Як це?

— Серце зношується злобою. Сиріч — гнівом, гордощами, заздрістю, невір'ям, непрощенням. Се забиває серце намулом, а той розноситься по всьому тілу. І чоловік, як замулена криниця, чахне. Звідси і всі немочі.

— Я не хворий. Але звідкись ця втома… Хоча останнім часом я майже нічого не робив.

— Втома не від перероблення, а від переситу чи недоситу, від переступлення Закону. Якщо він є в нашому серці, то оберігає нас і веде, а якщо ні — то самі м'язи швидко втомлюються. А надто втомлюється беззахисна душа.

Кортіло щось запитати, але я не важився. Сидів проти нього під пахучим шатром бузини. Коник стрибнув мені на плече і завмер зо страху. Заходив у сад вечір. Біля ніг хнюпилися полишені сонцем квіти курячої сліпоти. Зате ромашки яскріли жовтими зіницями. Мені кортіло щигликом збити коника, зірвати ромашку і встромити межи зуби. Але дивно: біля цього чоловіка я не міг такого робити, це виглядало б як порушення прихованого закону. З'явилася якась повздержливість.

Сад виглядав напівдиким, всяка дурнина там росла. Але я встиг запримітити, як ходить садом господар — ступає сторожко, як кіт, не натоптує стежин (скрізь однакове буйнотрав'я), обходить табунці благеньких квітів-самосівок. Де-не-де в траві зачаїлися валуни, сіріли спинами, як заснулі черепахи. Вони ж, мабуть, заважають косити?! А старий їх не вивергне і мох із них не здере. Де я міг знати тоді, що в засуху він навіть поливає цей мох. («Яка не є, а теж трава Господня»).

Але тоді мені пекло своє, і нарешті я здобувся на запитання:

— Ви сказали про непрощення. Воно теж нам шкодить?

— Либонь, найбільше. Якщо заздрощі коростою роз'їдають серце, то нехіть прощати висушує й огірчує його.

— Отже, я маю прощати тим, котрі за один день мене знищили? Віроломно забрали роботу, житло і двох найдорожчих мені людей. Без особливих причин. Прощати?

— Прощати! І не через день, а сеї ж миті. Але, будь ласкавий, посунься вбік — ти топчеш руминчик.

Я посунувся на лавиці, дивуючись уголос:

— Як ви це побачили за стільницею?

— Вчув запах м'ятого цвіту. І ти вчися в трави.

— Чого вчитися? — здивувався я.

— А хоча б того ж прощення. Коли ми топчемо квіточку, вона віддає аромат. Ось він — сенс прощення. Трава до сього дійшла, а ми ж люди! Однак мало прощати, ще й дякувати треба напасникам. Бо коли нас ніхто не випробовує — се прокляття.

— І ви прощали своїм лиходіям? Прощаєте їм усе?

— Прощав, і тому я тут. А вони… вони давно вже не чинять лиходійства.

Я був оглушений його словами. Дивився на цього дивного діда, як дитина на цукерку. І не мав що сказати. А він, обнявши мене проникливим поглядом сірих очей, провадив далі:

— Я не знаю твоїх кривдників, не знаю, чим вони тебе допекли, та знаю одне: не було, немає і не буде людини, яка б заслуговувала тільки осуду чи виправдання. Часом і святий на святого скривиться… Тому треба прощати. Бо се твоє звільнення, твоя найбільша перемога. Хоч би весь світ повстав проти тебе, ти захищений силою прощення.

Одиниця у великій реєстратурі неба

Мені залишалося слухати й вірити. Тоді я ще не знав, що цей чоловік поважного віку, але без слідів часу на обличчі, говорить не пустопаш; що світ не раз і не двічі брав його в залізні кліщі. І то не один світ. Ті світи завалювалися один за одним, а він сидів тут, на заповітній лавчині, з облатками цвіту на раменах, і бджола вмиротворено дзуміла в його білій бороді. Їй там було притульно.

…Я не спав майже до ранку. Ніч повзла слимаком. Трава в місячному поливі застигла, ніби відлита з металу. Моя повна думами голова теж обважіло впала на груди, але душі було високо. Кортіло навернути якісь добрі спомини, обходячи бомбові ями. І виплив чомусь рядок із мого останнього нарису про опального афганця: «Я — одиниця у великій реєстратурі неба». По правді, хіба може так говорити комсомольський ватажок, та ще й атеїст на додачу?! І якого я після цього хочу ставлення до себе?! Дурість — дар Божий, але не варто ним зловживати. Бісмарк, здається, сказав.

«Що ж, пробачте мені, шановні-нешановні товариші! Тобто… я пробачаю вас!» Слово «прощаю» для мене ще тоді не було природним.

Потім я лежав без думок, укритий небом, і зорі, здавалося, ворушилися в волоссі. Поснула вся жива дрібнота довкола. Тиша замохнатилася, загусла, і я теж заснув.

Уранці я прохопився від якогось звуку — скрипнула капура (так називають тут хвіртку). Старий ішов двором із глиняним жбаном. Побачив мене й поклонився:

— Файно спалося? А я вже сніданок виходив, — поклав на стіл посуд із самокишем.

Потім ми їли його з мамалигою і бринзою. Дідові слова про сніданок були й для мене підказкою, що харчі треба відробляти. Я попросив, щоб він дав мені якусь роботу.

— До чого руки просяться, те й роби. Зайнятість — се найліпші й найдешевші ліки.

Спершу я прибрав маленьку столярню, протер віконце, зібрав тороки павутини, вигріб стружку і тирсу. Це велено було розтрусити в малиннику. «Малина любить кислу деревну потеруху, ніяке інше вдобрення їй так не годить». Потім я взявся за живопліт — густі, дрімучі зарості молодого грабника,