Читати книгу - "Я не хочу повертатись , Віктор Харон"

Через кілька днів після зустрічі в лісі Анна вирішила повернутися до природи — цього разу з блокнотом. Їй не хотілося визнавати, але невдача з малюванням гризла її, як заноза. "Треба спробувати ще раз," — подумала вона, хоча віри в себе майже не залишилося. Вона зібрала рюкзак, додала до нього термос із чаєм і пішла до річки, яку помітила під час попередньої прогулянки. Їй здавалося, що шум води може заглушити той внутрішній гомін, що не давав спокою.

Річка текла повільно, виблискуючи під скупим осіннім сонцем. Анна сіла на плоский камінь біля берега, розклала блокнот і олівці. Вона вдихнула глибоко, намагаючись зосередитися. Перші штрихи лягли м’яко — обриси води, тіні дерев на поверхні. Її рука рухалася повільно, але впевненіше, ніж минулого разу. Вона навіть усміхнулася, коли ескіз почав набувати форми.

Раптом позаду почувся звук — не гучний, але чіткий, ніби хтось наступив на суху гілку. Анна обернулася й побачила Юрія. Він стояв біля старого дерев’яного містка, тримаючи в руках кілька дощок і молоток. Його куртка була засукана до ліктів, відкриваючи міцні передпліччя, а на лобі виступили краплі поту. Він глянув на неї, але нічого не сказав, повернувшись до роботи.

— Ти завжди з’являєшся там, де я? — спитала Анна жартома, намагаючись розрядити тишу.

Юрій зупинився, опустив молоток і глянув на неї з-під брів.
— Це ти завжди там, де я працюю, — відповів він, і в його голосі проскочила ледь помітна іскра гумору.

Анна здивовано підняла брови, але не втримала легкої посмішки. Вона повернулася до свого ескізу, але тепер відчувала його присутність — не нав’язливу, а просто… там. Юрій продовжував лагодити місток, ритмічно забиваючи цвяхи. Звук молотка злився з плюскотом річки, створюючи дивну гармонію.

Через кілька хвилин Анна відклала олівець і налила собі чаю з термоса. Вона глянула на Юрія, який саме перевіряв міцність дошки.

— Хочеш чаю? — спитала вона, сама не знаючи, звідки взялася ця сміливість.

Він завмер на мить, ніби зважуючи пропозицію, а потім кивнув.
— Якщо не шкода, — сказав він і підійшов ближче. Анна простягла йому пластикову чашку, і їхні пальці ледь торкнулися. Вона швидко відвела руку, приховуючи збентеження.

Юрій сів на камінь неподалік, тримаючи чашку обома руками. Він пив повільно, дивлячись кудись удалину, за річку. Анна крадькома спостерігала за ним: його профіль, різкий і водночас спокійний, здавався частиною цього пейзажу.

— Ти лісник? — спитала вона, щоб заповнити тишу.

— Щось типу того, — відповів він коротко. — Дивлюся за лісом, щоб люди його не псували.

— А я думала, ти просто любиш гуляти з сокирою, — пожартувала вона.

Він усміхнувся — не широко, але щиро, і Анна відчула, як щось тепле розлилося в її грудях. Вони посиділи ще трохи, мовчки дивлячись на річку. Потім Юрій встав, повернув їй чашку й кивнув на прощання.

— Дякую, — сказав він і пішов назад до містка.

Анна глянула на свій ескіз. Він був простим, але живим — першим за довгий час, який вона не захотіла перекреслити. Може, річка допомогла. А може, не тільки вона.