Читати книгу - "Ритуал , Анатолій Сергійчук"

— Ні… не йди… — шепотів я, розриваючись від болю в душі..

Вона усміхнулася тією самою усмішкою, що завжди змушувала мене почуватися живим. Очі її світилися ніжністю, хоча в них таїлася туга, безмежна, як сама вічність.

— Може, я зараз зникну… — голос її звучав тихо, майже нечутно, ніби сам вітер нашептував мені це слово. — Але я прийду до тебе, коли стемніє. Я не залишу тебе самого помирати…

Її обризи затремтіли, ніби хвиля на гладкому озері, і за мить вона зникла. Лише легкий подих вітру пройшов по моїй щоці, немов останній дотик, останній поцілунок.

Я залишився сидіти, дивлячись перед собою, у порожнечу, яку вона залишила після себе. Серце болісно стискалося, а в голові крутилася лише одна думка: вона повернеться .

Я не знаю, що мене чекає, не знаю, скільки мені ще залишилося. Але знав одне — коли сонце знову зайде за горизонт, я побачу її знову. І хоч це буде лише остання ніч, проведена разом… я приймаю її з радістю.