Читати книгу - "У тиші зникають, Taras Havrysh"

Карпати. Високо в горах.

Вони приїхали на місце виклику ще до того, як остаточно спав туман.

Звідси Тихолісcя було видно як на долоні — маленьке, загублене серед лісів, мов іграшкове містечко на краю світу.

Повітря було настільки чистим, що в Едгара навіть трохи паморочилося в голові.

Він стояв біля службового авто, розглядаючи картину перед собою.

Кругом повалених столітніх дубів стояла група чоловіків із вимкненими бензопилами.

Поруч — місцеві жителі, які впіймали їх на гарячому.

Злі, збурені, вони проклинали кожного, хто поклав руку на ці дерева.

Ліна допитувала порушників.

Дільничний розмовляв з очевидцями.

А Едгар у своєму стилі вирішив поговорити з місцевими, щоб отримати більше інформації.

«Діти пропадають…»

Він підійшов до однієї з жінок, яка гаряче обговорювала те, що сталося.

— Вітаю, я Едгар, новий працівник.

Жінка повернула голову, зиркнула на нього.

— Добрий день. Ліда.

Вона стиснула губи, роздратовано подивилася в бік браконьєрів.

— Оце ми з подружками зловили цих негідників. Я вже їм казала, що якщо ще раз побачу — їм буде непереливки!

Едгар склав руки на грудях, уважно слухаючи.

— То вони тут часто таке роблять?

Жінка зітхнула.

— Скільки разів уже бачили. Скільки разів казали… Але нас ніхто не слухає.

Вона знизила голос.

— У нас тут такий дурдом відбувається. Дуби столітні пиляють, туристи пропадають…

Вона зробила паузу.

— Діти пропадають.

Едгар напружився.

— Діти?

Жінка пильно глянула на нього.

— Пане Едгар, ви тут новенький. Вам ще треба багато чого дізнатися.

Вона озирнулася через плече.

— Люди бояться говорити. Начальник ваш — бездара, давно його треба було поміняти. А цей лісник…

Вона знову обвела поглядом місцевих, нахилилася ближче.

— Ніхто не знає, що він там робить і чим займається.

Едгар помітив, як у її очах майнула тривога.

— Бояться? Чого?

Жінка відвела погляд.

— Ну, все… мені треба йти.

Різко обернулася і швидко пішла.

Дорога назад

Коли всі необхідні формальності були завершені, вони рушили назад у відділок.

Машина плавно котилася по гірському серпантину.

Едгар мовчки дивився у вікно.

Ліна помітила його задуму.

— Про що думаєш?

Він ніби повернувся з роздумів.

— Так… про всяке.

Пауза.

— Слухай, а чому місцеві так не люблять нашого начальника? Ну, зрозуміло, що ніхто не обожнює правоохоронців… але тут якась особлива неприязнь.

Ліна піджала губи.

— Розумієш, він працює тут уже багато років.

Вона відвела погляд у вікно.

— Особового складу мало, територія величезна. А тут що не день — то туристи пропадають, ліс рубають, браконьєри…

Вона затримала погляд на дорозі.

— А ще діти.

Едгар відчув, як щось холодне пробігло по спині.

— Як діти пропадають? Це ж маленьке місто, тут особливо не загубишся.

— Так, я згодна. Але тут ліси, гори. Хижі тварини. Діти не слухаються, йдуть туди — і…

Вона замовкла.

— І просто зникають.

Едгар відчув, як всередині щось стислося.

— Скільки таких випадків?

Ліна важко зітхнула.

— Близько п’яти на рік.

— Їх знаходять?

— Знаходять… тільки розірвані речі.

Довга пауза.

Едгар дивився на дорогу, не знаючи, що сказати.

— Якось це все дивно… тобі не здається?

Ліна повернула до нього голову.

— Згодна. Але в сусідніх районах така ж ситуація.

Ніч. Повернення у відділок.

Відділок зустрів їх жовтим світлом ліхтарів і порожнім паркінгом.

Було вже пізно.

Едгар мовчки пішов у свій кабінет.

Двері клацнули, зачиняючись за ним.

Він відразу підійшов до столу.

Відкрив секретний відсік.

Папка все ще була там.

Він її витягнув, поклав у свій портфель.

"Тепер роздивлюся все детально."

Ця справа смерділа гниллю.

А відчуття, що він тільки-но відкрив кришку труни, у якій ховається страшна правда, не покидало його.