Читати книгу - "Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін"

і я почув, як мідяки з дзвоном посипалися до його сумки. Та мій дідусь немовби й не чув вимог кондуктора. Спершись бородою на палицю й напустивши на очі сивого чуба, він дивився кудись убік і навіть на мої підштовхування не звертав ніякої уваги. У нього був такий статечний і такий замислений вигляд, що кондуктор тільки потупцював біля нас і вже хотів піти собі геть, коли це раптом дідусь глянув на нього такими щирими і такими лукавими очима, що той лише ніяково посміхнувсь і, сказавши: — А, це ви, Денді! — з поклоном одійшов.

Я був настільки здивований популярністю діда, що навіть незчувся, як ми опинилися на Хай-стріт, навпроти міської ратуші. Тут ми зійшли, і дідусь з великою гідністю попрямував до низенького будиночка з широкою мідною вивіскою: «Мак-Келлар, присяжний повірений».

Та не встиг дідусь переступити порога контори, як його величність кудись одразу щезла; він знітився й скривився і лише зрідка кидав на мене хитрі погляди, коли якась стара карга висувалась у віконце і шипіла, що містер Мак-Келлар зайнятий з пробстом[1] Блером. Пізніше я дізнався, що дідусь страшенно недолюблював потворних жінок і тому завжди кривився і плювався, коли стикався з ними.

Через п’ять хвилин двері розчинились і з кабінету повіреного вийшов огрядний чоловік з чорною бородою та касторовим капелюхом у руці. Він пильно оглянув мене, а потім пихато спитав у дідуся:

— Так оце той хлопець?

— Еге ж, пане пробст.

Пан пробст витріщився на мене так, наче знав мою історію краще за мене самого, і мені чомусь здалося, що йому відомі навіть найдрібніші факти й подробиці з мого життя, тому я весь час тремтів і не знав, куди подітися від сорому.

— У тебе нема ще друзів серед хлопчиків твого віку?

— Нема ще, сер.

— Можеш гратися з моїм Гевіном. Приходь до нас. Це зовсім близько, на Драмбак Род.

Я опустив очі, щоб не показати йому, що мені зовсім не хочеться гратися з якимсь там не знайомим мені Гевіном. А він постояв ще трохи, мовчки пощипуючи свою бороду, і, вклонившись, вийшов.

Нарешті містер Мак-Келлар прийняв нас. У нього був красивий, хоч і старосвітський кабінет. Масивний стіл з червоного дерева стояв посередині величезного мохнатого килима, в якому по самі щиколотки утопали мої ноги; на каміні стояло кілька срібних кубків, а на темнозелених стінах у важких золотих рамах висіли портрети якихось поважних людей. Містер Мак-Келлар, котрий сидів в обертовому кріслі, зразу ж заговорив до нас, навіть не підводячи від своїх паперів голови.

— Вас заставили трохи почекати, Денді. Ну що, скінчили вже чи може яка молодичка перешкодила?.. — Помітивши мене, він раптом обірвав свій жарт. На вигляд йому було років пятдесят і здавався він дуже солідним, хоч і був скромно зодягненим. На його червоному чисто вибритому обличчі блищали маленькі гострі очі, затінені густими рудуватими віями. В них зрідка проскакували теплі іскорки, що свідчило про його сердечність і доброту. Взявши папери з рук дідуся, він спочатку насупився, закопиливши свою товсту нижню губу, а потім щиро посміхнувся і сказав:

— Чорт візьми, Денді, та ви ж чудовий писар! У вас прямо-таки каліграфічний почерк, і мені хотілося б, щоб і життя у вас було таке ж рівне, як оцей почерк.

Дід криво посміхнувся. — Не так-то склалось, як гадалось. Спасибі, що виручаєте бідного старика, даючи йому роботу.

— Гаразд, гаразд! Тільки тримайтесь якомога далі від спокус. — Містер Мак-Келлар зробив запис у конторській книзі. — Я покладу ці гроші на ваш рахунок. А наш друг Леккі, — продовжував він, прикусивши язика, — отримає чек наприкінці місяця. О, та у нас сьогодні новий відвідувач!

Він сів знову й почав розглядати мене з усіх боків, навіть пильніше, аніж пробст. Переконавшись, що я не таке вже страшне чудовисько, як він вважав, містер Мак-Келлар стрепенувся і пробурчав: — Непоганий хлопчисько! Думаю, що йому посміхнеться краща доля, або тоді я вже нічого не розумію.

Підморгнувши дідові, він вийняв з кишені дрібні гроші, знайшов серед них шилінг і подав йому через стіл.

— Купіть малому лимонаду, Денді. А тепер можете йти. Міс Гленні дасть вам інші папери для переписування, бо я страшенно поспішаю.

Дідусь вийшов з контори у чудовому настрої. Він високо підняв голову й так гордо випнув груди, неначе боровся з шаленим вітром. Коли ми опинилися на вулиці, він поглянув навкруги і раптом показав мені на протилежну сторону, де якісь дві жінки походжали туди-сюди з плетеними кошиками та стільцями. Молодша й вища на зріст, з мідним лицем та вогнистим волоссям, як у всіх шотландських циганок, несла якусь в’язку на голові. Вона плавно похитувалась під тягарем, а її високі груди здавалися ще пружнішими від того, що вона високо підняла руки.

—  Дивись, хлопче! — скрикнув дід майже з побожністю. — Хіба ж не приємно побачити таку картину в погожий осінній день?

Я ніяк не міг второпати, при чому тут оці розпатлані циганки. Ще й досі я знаходився під гнітом того, що бачив і чув у конторі, і тому не звертав ніякої уваги на лемент діда, а покірно плентався за ним, насупивши чоло й нічого не помічаючи довкола. Чому всі люди так дивно поводилися зі мною? Що заставляло їх хитати головами, як тільки вони бачили мене?

Справа в тому, що в цьому маленькому патріархальному містечку Шотландії всі вважали, що моя мама, яка могла б «найкращого обкрутити», бо  була дуже вродливою і моторною дівчиною, пішла проти традицій, вийшовши заміж за ірландця Оуена Шеннона — парубка без роду-родини, котрий займав якусь незначну посаду в чаєвій фірмі і тільки й міг похвалитись, що своїми високими ідеалами та моральними принципами, — якщо це взагалі може служити якимсь мірилом гідності людини. І навіть те, що батьки мої тривалий час були щасливими в своєму шлюбі, цих людей зовсім не цікавило. Всі вони були впевнені, що таткова смерть, за якою так скоро сталася й мамина, були карою господньою, а мою появу в сім’ї Леккі без усяких засобів до існування вони вважали найпереконливішим свідченням невмолимості провидіння.

Дідусь звернув на пустир, із ставком посередині, і через півгодини ми вийшли на околицю села Драмбак, якою ми вже йшли