Читати книгу - "Мій Герой. Зцілення коханням, Юлія Вестор"

Якби ж тільки могла допомогти кожному

      Навколо було багато військових з різними травмами, в тому числі і на милицях. Але Оксана ніколи не бачила в них слабких чи калік. Вона бачила тільки Героїв, що повернулися з пекла. Героїв, завдяки яким вона з сином та тисячі інших людей мали кожен новий ранок. Героїв, які неодмінно одужають, і вона б радо допомогла кожному з них, чим могла.

         Та чим могла вона допомогти їм тут і зараз, приїхавши лікувати сина? Перше, що спадало на думку: вони бачили смерть і дуже багато жахіть, але довго не бачили тепла, щирих посмішок, любові та прийняття. Не бачили того, заради чого і варто ризикувати життям. Тому кожен раз з першого дня, проходячи поряд, вона щиро посміхалася кожному з них. "Добрий ранок", "Добрий день", "Добрий вечір", "Гарного дня", "Дякую Вам, що Ви є, Найкращі, Непереможні, Нездоланні, Неперевершені, Надзвичайні Наші", "Захоплююсь Вашою мужністю, силою, сміливістю" — чув в той чи інший момент від неї кожен військовий, який звертав увагу на її появу. А це було не складно, бо жінка вона була зовні дуже приваблива і в свої сорок років виглядала значно молодше. Казали, що молодше тридцяти і то тільки тому, що синок в мами був вже досить високий і виглядав старшим за свій вік. Щира жінка з довгим хвилястим волоссям і стрункою фігурою приваблювала погляди. Її блакитну сукню та блакитний з широкими полями капелюх безпомилково впізнавали вже за кілька днів.

— А от і наш капелюшок, — часто чула вона, наближаючись і щедро даруючи тепло своїх посмішок.

        Дехто пропонував прогулятися разом навколишньою територією і поспілкуватися, дехто навіть здивував і запросив до ставка. Виявилося, що поруч, правда на приватній території, є ставок, який за вісім років Оксана з сином жоден раз не відвідували, а от деякі Герої одразу розпитали і захотіли знайти через літню спеку. А в затінку біля водойми на густій траві чудово вдавалось відпочити, поспілкуватися і пограти в настільну логічну  гру, привезену для сина. Гра була зовсім не дитяча, треба сказати, але цей розумний хлопчина вже й у  дорослий економічний тренажер Кіосакі Cashflow2 їздив грати з батьком до бізнес-клубу і обіграв там з першого ж разу дорослих. Тож, Румі була дійсно цікава усім. І дорослі, і Володимир отримували задоволення від спільно проведеного часу.

       Дехто з хлопців, хто міг дійти лише до найближчої лавки біля корпусу, все одно намагався запросити на таку прогулянку Оксану і поспілкуватися з нею, поки її син із задоволенням грав з іншими дітьми. А вона радо слухала кожне слово, завжди була готова підтримати.  А турбота і доброта, хоч і скромна, але ж кому не буде приємна.

              Оксана ніколи не задавала безглуздих і образливих питань, накшталт: "А чого ти пішов на війну? Ти вбивав? Чи було тобі страшно? Чи бачив ти, як вмирають люди?", проте їй   бажали розповідати  і про життя до мобілізації, й про плани на після. Їй можна було розповісти про бойовий досвід і про поранення, але за бажання бійця, а не з примусу, бо "цікаво".  Про те, як з мирного електрика за два тижні підготовки зробили сапера - підривника і в складі маленької групи  з  чотирьох осіб відправили в тил ворога підривати мости і переправи. І як спочатку в якийсь момент підірвався на ворожій міні товариш, відштовхнувши його, а за деякий час і він сам на іншій. Але зламати плани ворога за цей час ці Герої встигли не раз! Розповідали і про те, як під час доставки боєкомплекту до наших бригад на передовій в МТЗшну стоянку з тринадцятьма заповненими автівками прилетіла ворожа ракета серед ночі, і водій вантажівки, в яку вона поцілила, раптово прокинувся і встиг вивезти її зі стоянки, щоб врятувати решту з дванадцяти повних машин. Отримав за це державну нагороду, але залишився простим і відкритим хлопцем. Який, між іншим, і досі не зустрів своє щастя. От тільки Оксана, нажаль, не могла відповісти йому взаємністю.

     Оксана захоплювалась психологією і добре розуміла, як важливо зламати кригу і замотивувати хлопців почати говорити про найтяжче, щоб не тримали той жах і біль всередині, щоб не відчували себе через нього нездатними повернутися до звичайного цивільного життя, щоб не вважали за необхідне ховати в собі той досвід, цураючись від людей. Бо це одна з головних причин, з яких гинуть військові вже після війни в цивільному житті. І для цього навіть не треба бути супер фахівцем з психології. Досить бути небайдужою людиною, яка погодує, підтримає, вислухає, обійме як рідного і щиро скаже: "Я захоплююсь! Я пишаюсь тобою, Герою! Ти пройшов все це пекло. Ти витримав! Ти Нездоланний Чудовий Прекрасний Надзвичайний! І для мене це честь - мати можливість сказати тобі своє скромне "ДЯКУЮ"!"