Читати книгу - "Відпустити й жити, Айсі Дора"

БОГДАН

Кафе, в якому він уже тиждень обідав, знаходилося на першому поверсі будівлі, де розташовувався офіс «Profістайл». Світло, просторо, недалеко, смачно.

Робота в агенції була нудною. Вже тиждень я займався тим, що розробляв або перевіряв різноманітні контракти, а з цим і студент-випускник упорався б. Це гнітило. Та все ж були і свої плюси – безліч вільного часу. За цей тиждень я зробив більше, ніж за минулі два місяці: найняв приватного детектива, зв’язався з посольством, обдзвонив усіх знайомих Маші, кого згадав. І ці дії дали перші результати.

Інша справа, що отримані відповіді остаточно вибили з колії.

Я пив уже другу філіжанку міцної кави й подумки прокручував отриману від детектива й Машиних знайомих інформацію.

Отже, що ми маємо. По-перше, Маша з Владою в Росії. І це ледь не найгірший варіант розвитку подій, до яких він готувався. Та все ж не найгірший. Він і не з таких халеп витягав своїх клієнтів. Для себе зобов’язаний зробити в рази більше.

По-друге, мені вдалося зв’язатися з тіткою Маші й заручитися її підтримкою. Чи дасть це хоч якийсь результат – невідомо, та це краще, ніж ніщо.

По-третє, отримав контакти працівника ГУР, який міг, якщо не допомогти напряму, то хоча б щось порадити. З цього можна і почати.

Важко зітхнувши, я поставив на стіл філіжанку.

З товщі власних проблем мене витягло відчуття чийогось погляду. Все ж таки раніше моя робота була небезпечною, доводилося переходити дорогу не тим людям, тож шосте чуття я розвинув добре й до інтуїції звик прислухатися.

Неквапом оглянувши присутніх, я побачив двох дівчат – яскраву брюнетку та менш примітну блондинку. В останній впізнав свою Попелюшку. І хоча сьогодні вона була в якомусь сірому кардигані й очі її не здавалися такими яскравими, як у клубі, це все ж таки була вона. Її волосся, на вигляд м’яке й шовковисте, спадало на сутулі плечі, мов вуаль. Очі не підіймалися від тарілки, навіть коли вона щось говорила сусідці. Хоча, схоже, вона й не була голодною, бо просто ганяла по тарілці якийсь салат.

Увесь цей образ сумної красуні нагадав мені іншу картину. Коли я був малим, часто роздивлявся репродукцію в будинку бабусі. Це була фотокопія картини Васнєцова «Альонушка». Цікаво, яке ж насправді її ім’я? І якщо вона була на корпоративі, то, мабуть, працює в «Profістайл». То чому я її не побачив, коли мене знайомили з усіма?

Зловивши себе на цій думці, я розлютився.

Не про те думаєш. Ти не маєш права на якісь романи, поки твоя донька ходить до російської школи, а може, й узагалі живе з новим мамчиним кавалером.

Ось це правильна думка.

Богдан встав і вийшов із кафе, старанно уникаючи поглядом Попелюшку.