Читати книгу - "Я - проміжна станція, Юльчик"

Останнім часом люди в моєму житті з’являються… дивно.

Не так, як у фільмах, де все виглядає красиво, логічно, неминуче.

А швидше — випадково. Незручно. Без глибини. Як вода в долонях — не втримаєш.

Хтось починає з банального:

— Привіт. Як справи?

— Залежно від того, навіщо ти питаєш.

І розмова обривається.

Я дивлюсь на нових людей — як крізь скло.

Десь там вони говорять, сміються, хочуть спілкуватись.

А я — не тут. Я десь в далі, глибше. Я не можу відкрити двері, бо ще не закрила попередні.

— Ти така цікава. Така справжня.

— Справжні часто бувають закриті. Бо були відкритими — і їх зламали.

Одного разу один хлопець залишив каву на моєму підвіконні. Просто так.

Без імені. Без записки.

Просто, мабуть, помітив, що я завжди п’ю її одна.

Я не вийшла до нього. Не написала. Не подякувала.

Бо не знала, чи хочу, щоб хтось знову входив у мій простір.

Не тому, що мені добре самій. А тому, що мені вже страшно разом.

Може, з боку це виглядає як гордість, закритість, байдужість.

Але насправді — це страх.

Страх знову довіритись.

Знову розповісти про свої травми — а потім залишитись наодинці з новими.

— Тобі хтось подобається?

— Більше — ніхто не лякає. Це вже прогрес.

Я ще не готова.

Але вже й не та, яка боїться кожного погляду.

І, мабуть, це теж крок. Маленький.

Але вперед.