Читати книгу - "Колекціонер спогадів, Віталій Механік"

– Я готовий, – урочисто заявив Демид, жадібно дивлячись на миску.

– Ганно, піди глянь. Хтось прийшов, – дядько пив прохолодний компот і кидав погляди у вікно, де серед листя дерев ховалися сонні пташки, а перехожі поспішали пірнути в рятівну прохолоду під’їздів.

Жінка ледь не розчавила Демида чималими стегнами.

– Сідай, – Семен перевів погляд на хлопця. – Ганна в нас три в одному: куховарить, прибирає і книжки продає. Живе поруч, приходить сюди вдень. Майже член сім’ї…

Демид нагріб у тарілку всього й більше.

Гарик з острахом глянув на гору їжі й миттю зник.

Семен Якович змовчав, хоча очі сміялися над жадібністю юнака. Хай тільки спробує лишити недоїдки.

Демид вточив плов за кілька хвилин і взяв добавку.

– Ого, а ти справді голодний.

– Два дні.

– Тоді припини набивати шлунок, бо рис такий закреп зробить, що мучитимешся три дні, – порекомендував Семен.

– Дурниці. Олійки випив, де й подінеться. Хіба вперше.

– Студент?

– Так.

– Приїжджий?

– Тутешній, – хлопець прожував огірок, запив малиновим напоєм. – Живу з матір’ю за вокзалом.

– Далеченько звідси.

– Де народився, там і прописали, – знизав плечима Демид. – У мене вибір був?

– Язикатий, – Семен відверто роздивлявся юнака. Скуйовджене волосся стирчало пасмами. Підборіддя заросло світлою щетиною. В блакитно-зелених очах прихований страх, а короткий ніс облазив спеченою шкіркою.

– Цікаво, хто тебе налякав? – Якович задумливо дивився на хлопця, підпираючи кулаком сиву голову.

– Сам хочу знати… Не поліціянти. Спочатку на них подумав, бо я... – Демид запнувся, соромлячись зізнатися, – злочинець. Так сталося. Чиста випадковість. Повівся на запрошення друзів…