Читати книгу - "За рогом - щастя, Юльчик"

Емма довго дивилася на ці слова. І щось усередині вперше за довгий час не боліло, а ніби трошки світилось.

— «Обіцяю. І ти мені допоможеш обирати назви для розділів.»

— «Ага, і слідкувати, щоб ти не з’їла весь ванільний цукор. І не перетворила все на місце, де тільки ти читаєш свої улюблені книжки, а інші не можуть нічого знайти!»

Вона засміялась — тихо, але щиро. Це був перший сміх за кілька тижнів.

І це було добре.

Вона відкрила новий документ на ноутбуці й написала перше речення своєї майбутньої книги.

— «Ця історія — для тебе, яка не повірила в себе одразу. Але яка ніколи не здавалася повністю.»

І написала далі. Про те, як біль змінює. Як порожнеча теж має межі. Як із уламків можна будувати щось нове. Кожна фраза — як подих. Кожна думка — як крок.

В уяві вона вже бачила ту невеличку крамницю з дерев’яними полицями, гірляндами, пледом у кутку і старим кріслом. Люди приходитимуть туди не тільки за книжками — а за спокоєм.

І запах ванілі — буде обов’язково. Завжди.

Емма згадала слова Девіда, які ще нещодавно дзвонили в голові:

— «Ти ніколи нічого не доводиш до кінця.»

— «Ти занадто чутлива.»

Вона заплющила очі.

— «Ні. Я сильна. Я не його визначення. І не чиясь тінь.»

Цього разу вона не хотіла відповідати, не хотіла доводити — ні собі, ні йому. Вона просто хотіла жити. І творити. І будувати своє.

На екрані знову з’явилось повідомлення — цього разу від невідомого номера.

— «Привіт. Це Девід. Можна з тобою побачитись хоча б на хвилину?..»

Вона прочитала й не відповіла.

Телефон залишився на столі. А вона — у пледі, з ноутбуком на колінах, у світі, де вже починалася нова історія. Її власна.

Вона ще раз глянула у вікно, де ніч обіймала місто темрявою. Світло ліхтарів відбивалося у калюжах, а вітер тихо шепотів між деревами.

— «Кожен має свій шлях. Мій — це не повернення назад.»

Емма взяла з полиці старий альбом із фотографіями. На деяких кадрах були вона й Марта, посмішки, літо, спогади. Серце стискалося, але тепер це було вже не про біль, а про те, що було і більше не повториться.

— «Дякую тобі, Марто. За кожне слово, за кожен дзвінок, навіть коли я мовчала.»

Вона відклала альбом і відкрила блокнот, де почала записувати плани. Плани не на завтра, а на нове життя.

— «Відкриття «Паперового світу з запахом ванілі» — мій маленький подвиг.»

Із глибин душі з’явилось відчуття, що попереду — щось важливе, щось її. Вона більше не боялась.

— «Час жити на своїх умовах.»