Читати книгу - "Сіра кішечка Темного володаря, Аманді Хоуп"

Віка спостерігала за його граційною ходою — здавалося, він не йшов по землі, а ніби ширяв у повітрі. Та й сам ельф був вельми вродливий: підтягнутий, стрункий, із широкими плечима й вузькими стегнами. Ззаду спину закривало довге чорне волосся.
«Як у дівчини», — подумала Мороз.
Поки її несли через увесь зал до виходу, вона встигла з висоти розгледіти все, що потрапляло в поле зору.

За довгим столом з одного боку сиділи високі й стрункі ельфи з гострими вухами, з іншого — люди, вдягнені так, наче щойно зійшли з давніх англійських портретів. Останні були значно нижчими на зріст.
Ні камер, ні операторів, ні людей у сучасному вбранні з мобільними телефонами Віка не побачила.
«Мало того, що я стала кішкою, так ще й потрапила до якогось стародавнього світу?!»

Її здогад щодо епохи підтвердила і кухня: дві величезні печі, глиняний посуд та інше начиння — усе нагадувало XVIII століття.
Щойно слуга переступив поріг, він недбало кинув кішку на підлогу.
— Темний наказав нагодувати цю тварюку! — видав він із жовчю.
— Тихше, ти! — цикнув на нього кухар. — Не «Темний», а нинішній володар цих земель, генерал Аїрвел!
Останні слова він промовив досить голосно, а тоді прошепотів:
— Почує хтось твої балачки — голови позбудешся!
— Тихіше, тихіше… — роздратовано прошипів слуга, але додав упівголоса: — Це для демонів він володар! Для нас — загарбник і нелюд! Нашу принцесу йому віддали — в пащу демонам! Аби нас не чіпав! Бідолашна дівчина! Така ніжна квітка — на розтерзання нежиті!

— Темні — це не нежить! — помітив кухар, що пробіг повз. — Це ельфи, які обрали демонічний шлях.
— Та що ти тямиш! — огризнувся опонент. — Мов демони кращі за нежить? Та всі вони одна сатана! Їх би всіх знищити!
— Замовкни! — злякано підскочив кухар. — За такі балачки нас самих з’їдять! Ану, розійшлись!

Після цього заклику зібрання неохоче почало розходитись.
Кішка-Віка весь час сиділа тихо й уважно слухала, дожовуючи залишки риби, яку досі тримала в пащі.
«Куди ж я потрапила?» — була перша думка після почутого.

Але оскільки відповіді не було, вона продовжила аналізувати події, особливо — власну поведінку.
Із подивом усвідомлювала, що поводилася як дика, невихована тварина!
«Я — дівчина з інтелігентної родини — застрибнула на стіл і носилась по залі зі шматком риби в зубах! Немислимо!»

Приголомшливе почуття сорому охопило її крихітне тільце.
«Звідки ці безглузді вчинки? Що зі мною коїться? Невже тваринна сутність сильніша за людський розум?»

Вона сиділа нерухомо, втупившись в одну точку. У голові панував такий хаос, що перевершував навіть той гармидер, який вона влаштувала в залі.

— На, поїж! — вивів її зі заціпеніння молодий помічник кухаря, підсунувши просто під ніс миску з сирими риб’ячими хвостами.
Віка глянула на цю їжу — її відразу ледь не знудило.
— Буе! — зігнулась вона над мискою, фыркнула і відійшла убік подалі від різкого запаху.
— Оце так! — здивувався хлопчик. — Може, ти в нас королівської крові? Такого не їси?

Віка-кішка відвернулася. Відповісти вона не могла, залишалося тільки виглядом демонструвати, як це їй огидно.
Кухар лише хмикнув і пішов геть, не маючи наміру годувати тварину чимось іншим.

«Образливо! — подумала Вікторія. — Якщо вже кішка, то що, обов’язково їсти все підряд? Навіть недоїдки?»

Вона обережно пройшлася великою кухнею, намагаючись не потрапити під ноги помічникам. У якусь мить уловила дивовижний запах, зупинилася й, повертаючи голову, виявила на столі велику, паруючу запечену курку з рум’яною, хрусткою шкірочкою.

А далі — все ніби в тумані…

Прокинулася вона вже під столом, доїдаючи найсмачніше крильце.
На диво, її ніхто не помітив.
«Отакої! — розгублено дивлячись на залишки кісточок, подумала Віка. — Дожилася! Здається, кішка, у тіло якої я потрапила, була неймовірно шкодливою істотою!»

Тяжко зітхнувши від відчаю, вона попленталася з кухні.
Після їжі неймовірно хилило до сну.

Кішечка вирішила знайти затишне, відокремлене місце й трохи подрімати. Про решту думати вже зі свіжою головою.

Швидко вона знайшла сходи, що вели на другий поверх.
Трохи поблукавши, випадково помітила прочинені двері й миттю прошмигнула всередину.
На радість, це виявилася дівоча спальня — судячи з інтер’єру в ніжно-пастельних тонах. Господині на місці не було.

Кішечка з розгону заскочила на ліжко й із неприхованим задоволенням вмостилася прямо на подушку.
«Яке блаженство!» — подумала Віка, засинаючи.

Про те, що буде, коли її виявлять, вона навіть не задумалась. Втому від усіх подій останніх годин давалася взнаки.
У наступну мить вона вже спала.

Прокинулася дівчина від того, що її почали штурхати й смикати з усіх боків.
«Що відбувається?» — вона розплющила очі й із подивом побачила кілька незнайомих облич навколо.

Віка вже хотіла зашипіти і дати відсіч, але з горла не вирвалося жодного звуку, а тіло втратило легкість, до якої вона вже встигла звикнути, будучи кішкою.
Вона знову стала людиною?

«Це був сон?»

Дівчина не могла повірити у власне щастя. Якби їй не заважали якісь тітки, що смикали її за руки й не давали навіть зосередитися, вона б раділа від душі.

Вікторія підвелася. Це було її тіло! Рідне! Її руки, її ноги — стрункі, знайомі, справжні!
Такого припливу радості від несподіваного відкриття вона ще ніколи не відчувала.

«Мені це лише наснилося! Яке щастя!» — вона хотіла зірватися з місця, але не тут-то було.

Її міцно притиснули з усіх боків.
— Тримайте її! — із натовпу, що зібрався навколо дівчини, вийшла вродлива, але різко-сувора дама. — Не дайте їй утекти!

Жінки, як виявилося, служниці, міцно схопили її за руки.
— Що ви робите?! — обурено вигукнула Мороз, уперше після «котячого» досвіду почувши знову власний голос.