Читати книгу - "Усі в цьому поїзді — підозрювані, Бенджамін Стівенсон"

До нас підійшла бортпровідниця з планшетом для паперу.

— Каннінґем, — назвався я і спостерігав, як вона ручкою проводить по списку імен.

Симона з-за мого плеча назвала своє ім’я й додала:

— Може бути під «Купе для видавництва „Джеміні“».

— O-3, — сказала мені Планшет. — Легко запам’ятати: це як кисень!

— Озон, — поправив я з огляду на те, що кисень насправді O2.

— Правильно, ви в «O»-зоні! — прощебетала Планшет.

Позаду мене Джульєтт приховала сміх під чхання. Планшет або не помітила, або не звернула уваги. Вона вказала ручкою на Симону та проінструктувала, перш ніж помчати до наступної групи:

— P-1. Але увійдіть через O. Хоча, попереджаю, відстань чимала, доведеться добряче пройтися.

— Побачимося пізніше. — Симона махнула нам, і далі роззираючись.

— Гадаю, попередження про відстань їм варто озвучувати лише літнім пасажирам, — припустив я, поки підходив із Джульєтт до найближчого вагона. Ми були одними з наймолодших тут — на кілька десятків років. — Нам до снаги пройти весь поїзд.

Моя упевненість швидко згасла. Вагон перед нами мав позначку A. Праворуч від нас височіли два знакові червоні локомотиви. Ліворуч — поїзд загинався так, що кінця-краю не було видно. Я хибно припустив, що він здається викривленим через відстань, але мені судилося дізнатися, що поїзд простягається майже на кілометр. Тож наша прогулянка поволі пригнічувала: ми проминули ще сім вагонів, включно з багажним, екіпажним, вагоном-рестораном і вагонами-барами, і не наблизилися навіть до наступної голосної.

Коли ми були біля вагона G, у повітрі щось заревіло, і на мить, від страху, що поїзд відходить, ми кинулися бігти. Але тоді я побачив, як зелений «ягуар» перетнув стоянку, переїхав через бордюр і припаркувався просто біля потяга, залишивши на траві широкі сліди. З огляду на таку зухвалість я очікував, що з машини вийде Генрі Мактавіш, але натомість з’явився чоловік із худорлявими руками й ногами. У нього було неслухняне обріділе волосся — наче торнадо солодку вату розпатлало — і висока хирлява статура, яка робила його рухи кутастими й різкими, наче він був глиняною моделькою з одного з тих старомодних анімаційних стоп-моушн-фільмів. Він здався мені типовим персонажем, який володіє автозаправкою та розповідає компанії молоді, яка вирушила у відпустку, що є коротший шлях, через пустелю, неминуче з канібалами й різними іншими неприємними видами вбивць, шляк би їх трафив, і я поділився цим із Джульєтт.

— Насправді це Вольфганг. І я думаю, що він більше схожий на ексцентричного генія, ніж на розпусне чортеня, — відповіла вона.

Саме лише ім’я допомогло зрозуміти все про його власника. Унікальне, як Мадонна, Прінс чи навіть Елмо з «Вулиці Сезам», ім’я Вольфганг належало шанованому серед учасників фестивалю письменникові, який потрапив до короткого списку Книжкової премії Співдружності. Попри його регалії я був здивований, що він з’явився на фестивалі, оскільки його книжки зазвичай не належали до кримінального жанру. Я припустив, що він пройшов добір завдяки своєму роману у віршах, у якому переказував сюжет «Із холодним серцем» Трумена Капоте.

— Очевидно, книжки його добряче забезпечують, — додала Джульєтт, вигнувши брову, коли «ягуар» із ревом повернувся на дорогу. — У будь-якому разі краще, ніж нас.

Я погодився: мої гонорари були приблизно на рівні хетчбека. Уживаного.

Діставшись літери L, ми взялися маневрувати між фотографами: пасажири робили селфі на тлі червоного верблюда або знімали панорами поїзда в усю довжину. Ми дивувалися, як багато камер були оснащені комічно великими, майже телескопічними об’єктивами. Люди ледве втримували рівновагу з ними і ставали схожими на химерних Піноккіо, коли підносили ці величезні штуковини на рівень очей. Телескоп «Габбл» і той, певно, навіть поруч не стояв із потужними лінзами, які ці сивочолі мандрівники возили із собою в багажі.

До вагона N ми підійшли спітнілі. Жовток Сонця нарешті показався над потягом, і наші довгі тіні простяглися по платформі. У спини вдарило повітря: повз нас промчала машина для гольфу. З неї висовувалася Симона, чий блакитний шарф тріпотів на вітрі. Вона була схожа на розбишаку зі студентського братства, який задля розваги трощить поштові скриньки, висунувшись із машини свого приятеля. Гольф-кар зупинився перед нами, біля дверей до вагона O. Симона вискочила з нього і явно помітила моє збентеження, але знизала плечима й запитала:

— Що? Вони тут саме для цього. Тобі варто звикати до переваг першокласного обслуговування, Ерне.

Інший бортпровідник із планшетом спустив мініатюрні сходи й допомагав гостям зайти у вагон, оскільки платформа була на одному рівні з рейками. Біля кожних дверей кріпилася драбина з металевих рейок, що вела на дах. Я хотів би сказати, що протягом книги не видиратимуся по ній, але ми обоє знаємо, що принцип рушниці Чехова застосовний і до камінних полиць, і до драбин.

Ми стали в чергу. Вольфганг опинився попереду, бо зрізав шлях, і мені стало цікаво, чи це той, на кого чекала Симона.

Вона, мабуть, відчула, що я про неї думаю, бо обернулася:

— Хай про що ти хочеш спитати, питай уже.

— Я не збирався… Як ти… — Я завагався. У мене була думка спитати її дещо, оскільки вона здивувала мене на платформі, але я і близько не збирався того робити.

— Ти тричі різко вдихнув, ніби збираєшся заговорити, а потім затих. Поводишся, як підліток, який намагається запросити когось на побачення. Тож припини свистіти мені на вухо, як чайник, і просто питай.

— Що ж. — Я відкашлявся, трохи роздратований. У цих книжках я мав би робити висновки в стилі Шерлока Голмса — це ж, зрештою, мої книжки. — Хотів попросити про послугу.

— Ти ж знаєш, що платиш мені, так? Послуги — для друзів.

— Це по роботі, — пояснив я. — Але мене ображає, що ти не вважаєш нас друзями.

— Ми найліпші друзі назавжди. Тільки не проси допомогти з переїздом. Кажи вже.

— Він сподівається, що ти познайомиш його з Генрі Мактавішем. — Джульєтт, як завжди, прийшла мені на допомогу зі своєю прямотою. — Ти працювала на нього, правда?

— А ти підготувалась, я бачу. — Симона здавалася враженою знаннями Джульєтт і трохи роздратованою тим, що її таємничість повернулася до чогось такого банального, як робоче резюме. — Я була його редакторкою. Якось над його книжкою працювали