Читати книгу - "Усі в цьому поїзді — підозрювані, Бенджамін Стівенсон"

Її голос звучав трохи розчаровано, чи, може, мені так здалося. Я все ще вивчаю книжковий світ і своє місце в ньому, але навіть мені вже було зрозуміло: ім’я Мактавіша асоціюють із найнеприємнішим словом у видавництвах — популярний. Це парадокс авторства: очевидно, якщо ви достатньо хороші, щоб бути популярними, то ви занадто популярні, щоб бути хорошими.

— Трохи, — збрехав я.

Мактавіш був моїм улюбленим живим письменником. Його вигаданий детектив, Морбунд, максимально близький до сучасних Голмса чи Пуаро. Це той тип персонажа, який розкриває справу в другому розділі, але зберігає це в таємниці до кінця сюжету, затягує розслідування, щоб вивести всіх на чисту воду. Він би вже розкрив це вбивство, хай навіть воно ще не сталося.

— Я тобі для цього не потрібна. У вас спільна панельна дискусія, — сказала Симона. — Ви зустрінетеся.

— Я сподівався, у тебе є зв’язки. Це для анотації.

Слово «анотація» злетіло з моїх губ як граната. Відгук — це частина анотації, яку видавець може використати для маркетингу чи навіть розмістити на обкладинці. Що відоміша особа напише відгук, то краще це для маркетингу (і, чесно кажучи, для его). Я вдячний чудовій письменниці детективів на ім’я Джейн Гарпер за те, що вона погодилася бути на обкладинці моєї першої книжки, і сподіваюся, що Мактавіш може з’явитися на обкладинці наступної. Щоправда, я її ще не написав.

Симона пирхнула:

— Генрі не дає відгуків.

— Я просто подумав…

— Анотація. Ні. Проїхали. — Вона поклала руку мені на плече й на диво подобрішала. — Зосередься на чомусь більш продуктивному. Тобі не потрібно збирати відгуки про книгу, якої ти ще не написав. Сидітимеш у поїзді чотири дні — скористайся ними. Напиши хоч кілька слів.

— То-о-ож, — Джульєтт смішно зморщила носа, — якщо ми досі робимо послуги, чи можна попросити тебе допомогти пересунути той диван?

Я був вдячний Джульєтт за те, що вона точно знала, чого вимагає ситуація. Її жарт усунув неминучу ніяковість.

Я підсвідомо потягнувся рукою до кишені й намацав повстяну коробочку, що мене заспокоїла.

Ось вона — чверть, якої бракувало. Мої мотивації для цієї розкішної, креативної та, сподіваюся, романтичної відпустки тепер склалися в єдине ціле.

До черги доєдналося більше людей. Вранішнє сонце зайшло за хмару, і піт, який виступив на наших шиях під час прогулянки, відчувався крижаним. Джульєтт здригнулася. Симона помітила це, розкрутила свій шарф і простягла його.

— Ось, тримай, люба.

Джульєтт обмотала шарф навколо шиї, швидко подякувавши самими губами, саме коли підійшла черга Симони.

На вершині сходів Симона обернулася, ніби їй щойно майнула якась думка.

— Спробуй написати п’ять тисяч слів до кінця подорожі. Це лише тисяча з гаком на день.

— Але це більше, ніж просто слова. Це ціла… вигадана історія, — неактивно запротестував я. — Я ж не просто вигадую ці речі. Люди начебто мають померти.

Джульєтт за моєю спиною запевнила:

— Я простежу, щоб він дотримувався розкладу.

— Блакитний тобі личить, — відповіла Симона, оцінюючи вигляд Джульєтт у шарфі, а потім звернулася до мене: — Я, мабуть, просто схрещу пальці й сподіватимуся на вбивство, еге ж? — І зникла у вагоні.

Розділ 3

Я повинен познайомити вас із Джульєтт Гендерсон.

У нас було не найромантичніше знайомство — серед трупів. Під час нашої першої зустрічі я, геть непідготовлений міський водій, намагався дістатися до гірськолижного курорту через сльоту й багнюку, а вона зупинилася, щоб допомогти. Виявилося, що їй належав той самий курорт, і, попри те що я доклав руку до його знищення, нам вдалося добре поладнати через ажіотаж у ЗМІ, що стався слідом за цим. Більшість людей, які читали мою першу книгу, здивуються, що ми зустрічаємося. «Я був такий упевнений, що вона вбивця!» — скажуть вони. Гадаю, Джульєтт цим пишається.

Джульєтт на голову вища за мене, ноги в неї створені для занять лижним спортом, а коліна сповна заплатили за це (у її сорок один вони клацають, як колесо фортуни). Щоки поцятковані веснянками й часто засмаглі від активного життя серед природи. Зрештою вона продала курорт за величезну суму грошей і використала вільний час, щоб написати книгу про тамтешні події. Вона вдосталь забезпечена, щоб ніколи більше не працювати, але наполягає, що не на пенсії, а просто чекає наступної пригоди. Так вона каже, коли я запитую, чи не сумує вона за горами.

Важко сказати, що складніше: пережити тур з авторами детективів чи серійного вбивцю, але з огляду на те, що ми разом подолали обидва ці випробування протягом останніх п’ятнадцяти місяців, ми дуже закохалися одне в одного. Відтоді, як Джульєтт уперше допомогла мені закріпити ланцюги проти ковзання на колеса, вона підтримує мене на шляху. Це непоганий результат, адже ми не знали імен одне одного до першого вбивства.

І так, я пишаюся цими рядками, навіть якщо вони трохи сентиментальні. Я записав їх заздалегідь — не для будь-якої книги, а щоб запам’ятати й використати разом із тією маленькою повстяною коробочкою в кишені.

Ми рядком пробиралися коридором вагона O, який виявився вужчим, ніж я очікував. Двосторонній рух тут був неможливим, і незабаром я зрозумів, що як хтось ітиме назустріч, краще пірнути в невеличку кухню (де були не тільки чай, кава й чайник, а й сокира в скляному протипожежному боксі та важіль із написом «ЩОБ ЗУПИНИТИ ПОЇЗД, ПОТЯГНІТЬ ЗА ВАЖІЛЬ») і дочекатися, поки вони пройдуть. Коридор оздоблювали дерев’яні фальшпанелі, а на підлозі лежав смарагдово-зелений ковролін. З одного боку були двері купе: п’ять — у нашому вагоні; з іншого — широкі вікна, що закінчувалися на рівні стегон. Я дізнався, що розташування купе ліворуч або праворуч у вагонах чергується, про що згадую тут, бо це доволі важливо. Купе в зоні O, де розмістилися більшість авторів, розташовувалися із західного боку.

Саме купе було тісним, але зручним. Половину приміщення займало тримісне сидіння з оксамитовою оббивкою лаймового кольору, схоже на диван. У потрібну годину його перетворюватимуть на ліжко. На стіні я помітив рукоятки: ними випускають верхнє спальне місце, як я припустив. Ліжка тут одномісні й на доволі близькій відстані одне від одного, тож якщо швидко встати чи різко рухатися, у нагороду бахнешся головою. Не так уже й багато місця для романтики.

— Усі двері без замків, — сказала Джульєтт і посмикала