Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Паперові міста 📚 - Українською

Читати книгу - "Паперові міста"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Паперові міста" автора Джон Грін. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 4 5 6 ... 69
Перейти на сторінку:
батьків: про них справді було написано в «Книзі рекордів Гіннеса», — аж до нас підійшла гарненька чорношкіра дівчина з короткими дредами, що стирчали врізнобіч. До мене дійшло, що це Анжела, Радарова подружка, — мабуть.

— Привіт, — привіталася вона до мене.

— Здоров, — відказав я.

Ми з нею на деякі уроки ходили разом, тож я її трохи знав, але раніше ми в коридорі навіть не віталися.

Я жестом запропонував їй сісти. Вона швидко підтягла стільця і вмостилася за столом.

— Хлопці, ви, певно, знаєте Маркуса найкраще за всіх, — сказала вона, назвавши Радара на ім’я. Потім нахилилася до нас, поставивши лікті на стіл.

— Так, важкий це обов’язок, але хтось же повинен його виконувати, — усміхаючись, озвався Бен.

— Як ви гадаєте, може, він, ну, соромиться мене?

Бен засміявся.

— Що? Ні, звісно, — мовив він.

— Взагалі-то, — додав я, — це ти повинна соромитися його.

Вона, усміхнувшись, закотила очі. Видно було, що це дівчисько звикло до компліментів.

— Але він мене з собою ніколи не гукає, коли ви йдете кудись разом.

— А-а-а, — до мене нарешті дійшло. — Це тому що він соромиться нас.

Анжелу ця заява розсмішила.

— Ви начебто нормальні.

— Просто ти не бачила, як Бен усмоктує «Спрайт» носом, а потім випльовує його з рота, — пояснив я.

— Я тоді як божевільний фонтан газованки, — з незворушним виглядом додав Бен.

— Ні, серйозно, ви хіба не хвилювалися б, якби з вами поводилися отак? Ми вже п’ять тижнів зустрічаємося, а він мене навіть до себе додому ще не запрошував.

Ми з Беном багатозначно перезирнулися, і я щосили напружився, щоб не зареготати.

— Що таке? — не зрозуміла вона.

— Та нічого, — сказав я. — Анжело, чесне слово, якби він змушував тебе тусуватися з нами і постійно водив до себе додому…

— Тоді це означало б, що ти йому точно неприємна, — закінчив Бен.

— У нього що, батьки ненормальні?

Я й не знав, що відповісти на таке запитання.

— Е-е… та ні. Вони класні. Просто, мабуть, надто вже намагаються його від усього оберігати.

— Оберігати, ага, — якось аж поспішно підтвердив Бен.

Вона, усміхнувшись, підвелася і сказала, що їй треба ще з кимсь привітатися, поки обід не скінчився.

Бен заговорив тільки тоді, коли вона відійшла.

— Ох, вона незрівнянна!

— Сам бачу, — погодився я. — Цікаво, може, нам її замість Радара до себе взяти?

— Ну, вона, мабуть, в компах не дуже тямить… А нам потрібна людина, яка на них розуміється. Й у «Воскресіння», — (це була наша улюблена відеогра), — з нею, певно, не зіграєш… До речі,— додав Бен, — круто ти вигадав, що батьки його «оберігають».

— Ну, не мені ж їй про все розповідати…

— Цікаво, коли ж вона сама побачить Резиденцію і Музей Команди «Радар»?

Наша перерва вже добігала кінця, й ми з Беном поставили таці на стрічку. Ту саму стрічку, на яку на першому курсі старшої школи мене шпурнув Чак Парсон, після чого вона відвезла мене в саме пекло, де мився посуд… Ми попрямували до шафки Радара. Він прискакав сюди після першого дзвінка.

— Я на основах держави і права дійшов висновку, що готовий у прямому сенсі, тобто буквально, цілувати яйця віслюкові, якщо мені до кінця семестру дозволять на ці уроки більше не ходити, — повідомив він.

— Авжеж, віслюк тебе основ держави і права навчить, — відказав я. — До речі, я тобі підкину ще один привід обідати з нами: сьогодні до нас приєдналася Анжела.

Бен усміхнувся і додав:

— Так, вона цікавилася, чому ти її додому ще жодного разу не запросив.

Набираючи код на замку, Радар тяжко зітхнув. Він так довго випускав з легенів повітря, що я був уже приготувався: зараз він знепритомніє.

— Кепські справи! — нарешті озвався він.

— Тебе щось бентежить? — усміхнувсь я.

— Заткайся, — відказав він, пхнувши мене ліктем у живіт.

— У тебе гарна домівка, — не вгавав я.

— Ні, серйозно, — втрутився Бен, — вона ж гарна дівчина. Я не розумію, чому ти не познайомиш її з батьками і не покажеш їй Радар-котедж.

Радар закинув у шафку підручники і грюкнув дверцятами. Навіть гамір у коридорі ненадовго ущух, коли він, звівши очі до небес, заволав:

— Я НЕ ВИНЕН, ЩО У МОЇХ БАТЬКІВ НАЙБІЛЬША НА СВІТІ КОЛЕКЦІЯ ЧОРНИХ САНТА-КЛАУСІВ!

Я вже, напевно, втисячне чую цю фразу з вуст Радара: «найбільша на світі колекція чорних Санта-Клаусів», — але мені й досі смішно. Вся справа в тому, що це ще й правда. Пам’ятаю, як я прийшов до нього вперше. Мені було років тринадцять, мабуть. Сталося це навесні, за кілька місяців після Різдва, — але на всіх підвіконнях стояли чорношкірі Санта-Клауси. На перилах висіли паперові фігурки. Обідній стіл був прикрашений свічками у вигляді чорних Санта-Клаусів. Над коминком висіла олійна картина на ту ж таки тему, і сам коминок був заставлений фігурками чорношкірих Санта-Клаусів. З Намібії батьки Радара привезли коробочку цукерок у вигляді чорного Санти. Чорний пластмасовий Санта з підсвіткою, який з Дня подяки до Нового року стояв у дворі біля поштової скриньки, решту часу проводив у гостьовій ванній, обклеєній шпалерами, які вручну були розмальовані Санта-Клаусами за допомогою губки-трафарету і чорної фарби. І всі кімнати — за винятком Радарової — стали домівкою численних чорних Сант: пластмасових, гіпсових, мармурових, череп’яних, дерев’яних, гумових, ганчір’яних. Усього їх було тисяча двісті штук. На будинку навіть висіла табличка, яка сповіщала, що за офіційним визнанням Товариства любителів Різдва тут живуть справжні цінителі.

— Друже, ти повинен їй зізнатися, — сказав я. — Просто скажи: «Анжело, ти мені дуже подобаєшся, тож ти повинна дещо про мене знати: коли ми прийдемо до мене додому і почнемо цілуватися, на нас будуть дивитися дві тисячі чотириста очей тисячі двохсот чорношкірих Санта-Клаусів».

Радар провів долонею по своєму їжачкові й похитав головою.

— Так, я з нею побалакаю, хоча не впевнений, що скористаюся твоїм формулюванням.

Я пішов на основи держави і права, а Бен — на факультатив з дизайну відеоігор. Ще два уроки я спостерігав за годинником, а коли все нарешті закінчилося, мою душу переповнило полегшення: вже менше як за місяць школа залишиться позаду, і здається, що кожен день тепер минає марно.

Повернувшись додому, замість обіду я з’їв два бутерброди з арахісовим маслом і варенням. Потім подивився покер по ТБ. О шостій повернулися батьки, обнялися самі та пригорнули мене. Потім у нас була справжня вечеря — макаронна запіканка. Вони запитали, як там школа. Запитали, як там бал. Чудувалися, як добре мене виховали. Розповіли, що їм довелося цілий день працювати з людьми, яким дісталися не такі гарні батьки, як мені. Тоді вони

1 ... 4 5 6 ... 69
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Паперові міста», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Паперові міста"