Читати книгу - "Білий домініканець"

П-н Мучелькнаус ледь помітно почервонів, коли зауважив, що я зупинився перед картиною, і пробурчав: «Це моя пані благовірна в той час, коли вона віддавала мені руку на вічну злуку. Вона була теє… — він затнувся і захекався, а відтак знову розв’язав уста: — …мармуровою німфою… Так, так, панам батькам — легко їм лежати, сиру землю держати! — чогось забандюрилося назвати свою доньку по-свинськи Алоізією, ще й на той лад її і похрестити. Ось як звуть мою пані благовірну Аґлаю насправді… Але ж, пане Таубеншлаґ, само собою, нікому про це ані гу-гу! Бо ж це може зашкодити артистичній репутації моєї панни-дочки. Ото ж то!

Він підвів мене до стола, уклінно запропонував мені фотель і плеснув світлого пива.

Він, здавалося, геть забув, що я парубчак, якому немає ще й п’ятнадцяти років, адже говорив із мною, як з дорослим, як з паном, який стояв понад його освітою і станом.

Спершу я думав, що він хоче просто мене розважити своєю балаканиною, проте незабаром накинув оком на те, як, оповідаючи, він наструнчується і тремтить щоразу, коли я озираюся на кроликів, і тут таки намагається відхилити мою увагу від убогої обстави своєї майстерні. Тоді я спробував затаїти дух і не дозволяти собі ковзати туди-сюди очима.

Раптом він скрутився, як муха на окропі. Його ямкуваті щоки покрилися круглими сухотними плямами.

З його слів я чимраз ясніше розумів, що йому доводилося зі шкури рватися, щоб виправдатися переді мною!

Я почувався тоді ще вповні по-дитячому, все, що він розповідав, сягало понад мою прийнятливість, що поступово дивне збентеження, яке викликали в мені його слова, переросло в тихий незрозумілий жах.

Цей жах, який вгризався в мою душу з року в рік чимраз глибше, у міру того, як я приходив до розуму, і прокидався в мені ще ясніший щоразу, коли ця картина спливала в моїх спогадах.

Що я виразніше здавав собі справу з тієї погані, в яку буття впроваджувало людину, то слова точильника з’являлися переді мною у всій їхній яснісінькій відвертості й перспективі, і раз у раз доходило до кошмару, коли я згадував про цю історію й подумки перебирав сторінки трагічної долі старого точильника. Тоді-то я відчував у своїх грудях той глибокий морок, який огортав його душу, і болісно переживав дивовижну невідповідність між примарним комізмом точильника і його піднесеною і водночас глибинною жертовністю в ім’я хибного ідеалу, що його так підступно, мов якийсь мандрівний огник, привніс у його життя сам сатана.

Тоді, сприймаючи дитиною його розповідь, я міг би сказати: це була сповідь юродивого, призначена не для моїх вух, але мені доводилося слухати, байдуже, чи хотів я чи ні, наче чиясь невидима рука, поклавши упорснути отруту в мою кров, утримувала мене.

Були миті, коли я відчував, мовби з мене сиплеться порохно: так щиро перейнявся я навіженством точильника. Здавалося мені, буцімто я його одноліток, ба більше — старший за нього і ніяке не паруб’я.

— Так, так, вона була великою славнозвісною актрисою, — почав він десь так. — Аґлая! Ніхто в цій жалюгідній дірі й гадки не має про це. Вона не хотіла, щоб це вивідали. Знаєте, пане Таубеншлаґу, я не вмію висловлюватися так, як хотів би. Письма я теж не навчився як слід. Але щодо цієї таємниці, хай по нас річ, гаразд? Як і перше… ну теє… з кришками… Власне, я можу нашрайбувати лишень одне-однісіньке слово… — Він дістав грудочку крейди з кишені і нашкрябав на столі: — Ось таке: «Офелія». А до читання я не степний. Я, власне, — він нагнувся і змовницьки прошепотів мені на вухо, — пробачте на слові, дурний як сало без хліба. Знаєте, мій батько, який був людиною дуже і дуже сильною, одного разу, коли я, ще дитиною, підпалив клей, замкнув мене на добу в майже готовій залізній домовині і зауважив, що мене поховають живцем. Звісно, я повірив у це. Час, проведений у домовині, перетворився для мене на таке жахіття, наче довга, довга вічність в пеклі, яка ніколи не скінчиться, бо я не міг поворушитись і майже не дихав. Я стискав зуби у моторошному передчутті близької смерті. Але на греця, — докинув він геть тихо, — на греця ж я підпалив той клей? Коли мене витягнули з домовини, я зсунувся з глузду і стратив мову. Лише за десять років я мало-помалу навчився розмовляти. Але ж то правда, пане Таубеншлаґ, хай річ по нас! Якщо люди пронюхають про цей мій сором, то це може зашкодити артистичній кар’єрі моєї панни-доньки. Так. Гм. Коли відтак мій батько одного разу назавжди щасно ввійшов до раю, його поховали в тій таки самій залізній труні. Він залишив мені свою справу і гроші, бо ж був удівцем. І тоді на втіху мені було послане небесне знамення, адже я гадав, що помру від скорботи за померлим батьком: так я виливав сльози. Послав мені янгол пана обер-режисера, пана Паріса. Ви не знаєте пана актора Паріса? Він приходить раз на два дні вчити акторського майстерства мою панну-доньку. Ім’я він має те ж таки, що і старогрецький бог Паріс[2]. Це провидіння від початку до останку. Отож бо. Гм. У той час моя теперішня дружина була ще юною. Так. Гм. Одне слово, ще дівча. А пан Паріс готував її для акторської кар’єри. Вона була мармуровою німфою в одному таємному театрі в столиці. Так. Гм.

З уривчастих фраз і мимовільних коротких пауз, між якими він примудрявся сипати словами як горохом, я зауважив, що його свідомість подеколи наче згасає, а відтак оживає знову, до пари диханню. Його свідомість ніби наступала і відступала на кшталт припливів і відпливів.

«Він і досі видихає ті жахливі тортури у залізній труні, — відчував я інстинктивно, — він і сьогодні наче похований живцем».

— Ну от, щойно я успадкував крамницю, пан Паріс відвідав мене і заявив, що знаменита мармурова німфа Аґлая випадково вгледіла мене на похоронах, — вона саме проїздила через наше місто непізнано. Гм. Отак-то. І коли вона вгледіла, як я ридаю на могилі батька, то мовила. — Пан Мучелькнаус різко підплигнув ні з того ні з сього і заходився декламувати