Читати книгу - "Суча дочка"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Не боїшся сама? — запитав нарочито весело.
Оленка не знайшлася що відповісти. Так і йшли мовчки, мало не півдороги. Нарешті юнак знову обізвався:
— Я тебе раніш на танцях не бачив. — І додав насмішкувато: — мати не пускає?
— А твоє яке діло? — образилася вона тоді. — Може, й не пускає.
— Справді не пускає? — запитав уже серйозніше.
Оленка не відповіла, тільки опустила голову. Біля свого дому не зупинилася, хотіла відразу зайти у хвіртку, та Андрій притримав її за плечі:
— Не ображайся. Я тебе чекатиму завтра.
Скільки потім тих «завтра» було у них: щасливих, закоханих. І от тепер…
Тепер Оленка боялася завтрашнього дня. Які розмови підуть по селу — Люба, напевно, поїде з дитиною до матері? А куди ж іще? Швидше б уже вечір та на роботу йти. Цілу добу вона буде зайнята і не матиме часу на постійні роздуми. По телефону завтра дізнається, як Люба. Чому завтра? Подзвонила, тільки-но прийняла зміну. Назвала Любине прізвище, сказала, коли поступила у відділення. Їй відповіли, що такої нема і не було. Оленка ще раз перепитала, але на тому кінці проводу сердито кинули слухавку.
Вона з жахом думала про те, що подруга обдурила — не пішла у пологове відділення, нарочито відправивши її з-під дверей. Усю ніч не знаходила собі місця, але із самого ранку покликали до телефону: дзвонила Люба, сказала, що все добре — народився хлопчик, живий, здоровий, а то якась помилка трапилася вчора.
— Ти не приходь до мене, — аж ніби наказала у кінці розмови. — Не треба — я не хочу. Забирати прийдеш, принесеш, що я там приготувала, а зараз не треба ходити.
— Чому? — запитала здивовано Оленка. — Я їсти принесу.
— Не треба мені твоя їжа, — різко обірвала Люба й кинула слухавку.
Оленка намагалася зрозуміти подругу й виправдати. «Невідомо, що б я робила на її місці», — заспокоювала себе і чекала, коли дитину й Любу випишуть із пологового будинку.
У призначений день прийшла до лікарні з дитячими речами. Одягнена Люба вже чекала на неї. Оленку вразило її обличчя: худорляве й до того, воно ще більше схудло й видовжилося. Під очима темні кола, губи весь час смикалися посміхнутися й не посміхалися. В очах — мука, наче ізсередини роздирав неймовірний біль. Мовчки забрала в Оленки речі, передала медсестрі, щоб винесла дитину. Через деякий час та вийшла з немовлям. Хотіла віддати Любі, та Оленка першою простягла руки:
— Давайте мені, — обережно взяла пакуночок із дитиною, глянула в личко, посміхнулася — красень.
— Ходімо вже, — смикнула її за рукав Люба.
По дорозі думали, що сказати хазяйці, аби та не вигнала з квартири.
— Скажемо, що тільки на два-три дні, а потім ти поїдеш у село, — запропонувала першою Оленка.
Люба на те лише мовчки хитнула головою.
Хазяйка квартири здивовано стояла у дверях і дивилася на них крізь товсте скло окулярів, спочатку нічого не розуміючи, потім обличчя її набрало суворого вигляду.
— Такі квартирантки мені не потрібні, — промовила сухо. — Два-три дні я потерплю, а потім куди хочете, туди й ідіть.
Оленка занесла немовля до кімнати, поклала на своє ліжко, зняла пальто, похукала на руки, щоб трохи зігріти, й розгорнула дитячу ковдру.
— Зовсім як лялька, — здивувалася вголос, — таке манюсіньке, може, вже й мокре. А як ти його назвеш? — глянула зацікавлено на подругу.
— Не знаю. Чого на мене дивишся? Тобі лялька, а мені зашморг на шию. І не смикай, а то розверещиться. Лежить мовчки — нехай лежить. — Та немовля ніби почуло її, запручалося у пелюшках і заплакало.
— Кажу ж тобі, — Оленка почала розмотувати дитину. — Бачиш, які ми мокренькі. Зараз я тебе у сухеньке, ось так.
На малесенькій ручці висіла бирочка із лікарняної зеленої клейонки.
— А це вже ми знімемо, — легенько розв’язала й почала читати:
— «Хлопчик — Самойлюк, 2,5 кг, 46 см, народився 10 грудня о 12 год. 30 хв.». Не зрозуміла — Самойлюк? — Оленка здивовано глянула на Любу.
— Як це — Самойлюк, а не Карпенко?
Люба вихопила з рук бирку, прочитала і зле глянула на подругу:
— Потім поясню.
— Ні, поясни тепер, — Оленка нахилилася над немовлям, загорнула у ковдру і переклала на Любине ліжко. — Чому дитина записана на моє прізвище?
— Тому що я документи забулася, а у моїй сумочці чомусь лежав твій комсомольський квиток. Ось на, глянь, — розкрила сумочку, дістала квиток і кинула на стіл. — І тобі що, не однаково? Це ж моя дитина, а не твоя.
— Ти все брешеш, — Оленка пильно глянула подрузі в очі. — Я зараз поїду в лікарню.
— Нікуди ти не поїдеш, — Люба міцно стиснула Оленчин лікоть. — Я візьму документи й сама поїду, а через пару днів оформлю свідоцтво про народження, і все. Та перестань приндитися — подруга називається. Замість того, щоб допомогти, через усяку дрібницю істерику закатуєш.
— Але ж так не можна, — Оленка глянула на дитину і сіла на своє ліжко. — Тому ти боялася, щоб я не прийшла провідувати? Тепер мені ясно.
— Що тобі ясно? Що? Те, що мені треба було на вулиці народжувати без документів? — мало не крикнула Люба. — Іди, коли хочеш, — розказуй.
Оленка нікуди не пішла, а на другий день Люба її попросила:
— Лєнко, відчергуєш, побудеш із малим, а я до матері з’їжджу, а то, чого доброго, подасть на розшуки.
Із села приїхала сердита й схвильована.
— Дурепа стара, — промовила ще з порога. — Ледь битися не кинулась, коли я зайшла в хату. Де ти була, сяка-розтака? Чому на очі не показуєшся? А спробувала б я їй за дитину сказати. З’їздила до матері, називається.
— Що ж нам тепер робити? — запитала злякано Оленка.
— Не знаю, — Люба безсило притулилася до дверей. — А ця сліпа курка вже виганяє з хати?
— Ще нічого не казала.
— Ну й добре, — полегшено зітхнула Люба і почала роздягатися.
Немовля спало на ліжку поруч із матір’ю, але як тільки прокидалося, прокидалася й Оленка. Обидві боялися, щоб дитина не плакала, особливо — вночі, по черзі носили на руках. Але хлопчик плакав мало. Більше спав, а коли прокидався,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Суча дочка», після закриття браузера.