Читати книгу - "І прибуде суддя"

Зненацька я пригадав свій сон. Ніколи не надавав значення снам, але тут відчув, начебто у сні є щось, чого я не можу пригадати. Ну, біг до якоїсь споруди, але до якої? Навіщо і звідки? Але ж це сон, подумав я. Дарма шукати у ньому змісту, тим більше якихось деталей.

І знову перед очима з’явилося обличчя Валерії. Тільки інше — тієї останньої ночі в Луцьку, при місячному світлі, яке падало на ліжко, де ми востаннє кохалися. Може, вона сподівалася, що те примарне світло, впавши на її голе тіло, розпалить мене по-справжньому, як було колись. Але тієї, останньої ночі я був такий як був, і обличчя Валерії нагадувало мені мертвотно-зелену маску відьми з якогось зарубіжного кінофільму.

* * *

Ми приїхали до Луцька вже після того, як проти свого прізвища на дошці, де вивісили списки розподілу цьогорічних випускників, я спіткнувся об фразу: «Направити в розпорядження Волинського обласного суду». У цьому не було нічого дивного, бо ж я родом з Волині, де й досі живуть мої батьки. Хоча мене мали залишити у Львові, в одному з районних судів. Приїхали сюди, бо раптом виявилось, що у Валерії є родичі в Луцьку, а їхній сусід працює в обласному суді.

Ми тоді ходили вулицями старовинного міста, де я мав жити віднині. Сюди, як стояло у підтексті нашої поїздки, мав забрати Валерію. Вона захоплювалася містом, а швидше — переконувала мене, яке воно прекрасне, майже нічим не гірше Львова.

Я знав — не заберу її. Чи не знав? Чи удавав, що не знаю? Чи не знав — удавав, що не знаю, чи не знав — удаю або ж ні.

Була й зустріч із сусідом, уже про мене поінформованим: Валеріїні родичі запросили його і добряче почастували. Зустріч в обласному суді із заступником голови. Дорога додому з сусідом, яка пролягала через кав’ярню «Старий замок». Балаканина пана судді про власне дитинство, яка сповнювала мене нудотою, аж я, аби її не слухати, почав думати про те, як ми проведемо з Валерією цю ніч у чужій оселі. Як нам постелять — разом чи окремо? «Мій наречений», — сказала Валерія. «Який не стане чоловіком, — спало мені на думку, — але вже давно фактично є чоловіком, і тепер думав про двісті п’ятдесяту чи триста п’ятдесяту спільну ніч, шкода, що я не рахував». Чи останню, я ще тоді не знав. Коли точніше — не вирішив.

Нам таки постелили разом, у маленькій кімнатці, що колись була дитячою. Від тих часів лишилася етажерка з іграшками, килимок на стіні.

Я вже вкотре мав змогу спостерігати, як поволі роздягається Валерія.

Одночасно я отримав нагоду ні про що не думати, а спостерігати за священнодійством цього вмілого роздягання. Спостерігати за повільним наближенням до ліжка. Але фільм, який дивишся не вперше, не здатен викликати тих же емоцій, що й першого разу.

Коли вже я пригорнув «мою наречену Валерію», трапилася дивна подія. У вітальні задеренчав телефон, а потім у двері тихенько постукали. Господиня спитала, чи ми вже спимо, і коли Валерія відповіла «ні», сказала, що мене кличуть до телефону.

— Георгія? — здивувалася Валерія і, отримавши підтвердження, зашептала до мене: — Ти комусь давав їхній номер?

— Я навіть не знаю, який у них номер, — відповів я.

— Тоді не зрозуміло, — сказала Валерія і сама рішуче встала, накинула на голе тіло передбачливо захопленого халата і пішла до телефону. Правда, дуже швидко вернулася і здивовано сказала, що просять таки мене, притому голос чоловічий.

Довелося вставати, натягати штани і накидати наопашки сорочку. Але, коли я взяв трубку і сказав: «Слухаю», — помовчавши кілька секунд, трубку на другому кінці дроту поклали.

— Вибачте, — сказав господині, котра з’явилася у вітальні.

— Будь ласка, — чемно відповіла вона.

Подумки я лайнувся, тоді повернувся до Валерії, а вона влаштувала допит, кому я давав номер.

— Цікаво, кому я міг давати, коли ці два дні весь час був з тобою.

— Може, до того, у Львові? — спитала Валерія.

— А ти мені його називала, цей чортів номер? — я аж розгнівався.

— Ні, — Валерія здивувалася ще більше.

Відчуваючи, що вона буде мучитися ще довго, а то й зовсім не засне, я виклав свою версію: помилилися номером, телефонували до якогось іншого Георгія, а господиня просто зреагувала на ім’я і покликала мене. Валерія погодилася, що так могло бути, і притулилася до мене — спершу несміливо мовби, потім щільніше і щільніше. Я почав пестити її, хоч і робив це без особливої пристрасті. Тоді вона й сказала, що хоче відчути місячне сяйво.

Дивна річ, коли я уявив, що маю під собою відьму, мене це чомусь розсмішило. Я гамував у собі той сміх, аби він не прорвався назовні, бо тоді Валерія могла образитись, і, гамуючи, кусав їй шию, та так, що вона аж скрикнула — од болю, а не від насолоди. Правда, потім сказала, коли було вже по всьому, що давно не приносив їй такого задоволення. Я поцілував її у щоку, а потім у покусане місце і поспішно притулився губами до подушки, бо міг засміятися знову.

«Чому ж не допоміг той її родич у Луцьку», — вкотре за останню добу подумав я. І вперше у грудях ворухнулася страшна підозра: це справа рук Валерії. Це її помста. Помста за те, що я так і не сказав тих давно очікуваних слів. Якби сказав, зараз спав би в її обіймах на розкішному старовинному ліжкові у їхній прекрасній львівській квартирі, а не тулився до стіни у пропахлому потом, сопучому і смердючому вагоні. З істеричною провідницею, що ледве не залишилась на чужій станції, а потім ні з того ні з сього зрошувала сльозами мою сорочку.

Раптом мені захотілося, щоб хтось у цьому сонному вагоні закричав уві сні, як недавно кричав я сам. Може, цей старий дідуган, що, незважаючи на свій давно пенсійний вік, преться невідомо куди, чи дівчина з одвислою губою. Я б зміг так само розбудити і заспокоїти. Але вони тихо сплять.