Читати книгу - "Рими"

Маю дещо того, що є гідним шаноби,

Та цього… не змогла ти відчути в мені!

XXXVI

Якби ми в книзі сповна записали

        Наших образ химери,

А потім стерли б їх у наших душах,

        Як стерли б на папері,

То, позаяк твоя любов лишила

        В мені глибокі рани,

Якби лише одну із них ти стерла,

        Я стер би всі, кохана!

XXXVII

Першим із нас я помру; таємнича

        Криця нутро непокоїть,

Ти заподіяла рану смертельну

        Власною, люба, рукою.

Першим із нас я помру; і настирний

        Дух невідступно і вперто

Буде чекати тебе коло брами

        Непогамовної смерті.

Линуть години, з годинами — днини,

        Дні проминуть із роками;

Зрештою, й ти, зупинившись, почуєш:

        Хто це стоїть коло брами?

Коли земля твої рештки з виною

        Прийме задля зберігання,

Хвилі смертельні тебе ополощуть,

        Наче вода у Йордані;

Там, де життя, що оскаржує долю,

        Врешті, тріпочучи, гине,

Схоже на хвилю, що на узбережжі

        Тихо сконає без плину;

Там, де могила зімкне неминуче

        Вічності темні лещата…

Ми всі слова, що таїлися мовчки,

        Зможемо, врешті, сказати!

XXXVIII

Зітхання — це подув, вітер, і вітер його відносить,

А сльози течуть у море — вода до води.

Скажи таке мені, жінко: якщо кохання зникає,

        Чи відомо тобі, куди?

XXXIX

Я знаю, що зверхня вона й непостійна,

Тож нащо казати слова невеселі?

У неї в душі — почуття? О ні, скорше

Заб'є джерело із неплідної скелі.

Я знаю, що серце у неї — зміїне,

Чекати від нього любові намарно;

Вона — непорушна, бездушна статуя…

        Але ж яка гарна!

XL

Сплітаючи наші руки,

Дивились ми очі в очі,

Вона мені на рамено

Голівку клала охоче,

І скільки разів — Бог знає —

Ходили ми тихим кроком

Із нею отам, де в’язи

Здіймали крони високо,

Й від них до її оселі

Тяглися тіні у змроку!

А вчора… лиш рік єдиний

Пролинув, неначе подув:

Навдивовижу ґраційно,

Напрочуд холоднокровно

Вона мені відказала,

Коли нас друг познайомив:

— Здається мені, що десь я

Вже бачила вас. — Ай, подив!

Про це не дізнались дурні —

Відвідувачі салонів,

Що виплітають інтриґи

Із вигадок та обмови,

І через це загубили

Одну з цікавих історій!

Якої смачної страви

Не з’їли вони у колі

За віялом золотистим,

Де всяких пір’їн доволі!

Спокійний і чистий місяць,

Високих в'язів листов'я

І стіни її оселі,

І ґанку знайомі сходи!

Мовчіть, про цю таємницю

Ніхто не почує й слова!

Мовчіть, і я присягаюсь

Забути про всі розмови.

Її ж лице… Жодна маска

Не гідна такого схову!

XLI

Ти — гураґан, а я — висока вежа,

Яка тобі утворює заслін.

Мусиш розбитись чи мене звалити!..

        Вихід — один!

Ти — океан, а я — урвиста скеля,

Що хитавицю стереже глибин.

Мусиш розпастись чи мене зітнути!..

        Вихід — один!

Вродлива ти, я — гордий; ти змагаєш,

А я готую ворогам загин.

Вузька стежина, зудар — неминучий…

        Вихід-один!

XLII

Коли мені розповіли, відчув я

Холод ножа, що тіло розрива;

Зіпершись на стіну, я втратив тяму,

Й запаморочилася голова.

На дух мій впала темрява; від люті

Душа зробилась наче нежива…

Тоді я зрозумів того, хто плаче,

І зрозумів того, хто убива!

Промчала хмара болю… і в зажурі

Я ледь пробелькотів якісь слова…

Хто передав ту звістку?.. Друг мій вірний…

За милість я подякував!.. Овва.

XLIII

На край свого неприбраного ліжка

Я сів, свічу відсунувши сяйну;

Німий, хмурний, і погляд непорушний

        Втопив я у стіну.

Скільки минуло часу? Я не знаю:

Коли мене пустив п’янливий біль,

На світ благословилося, і сонце

        Сміялося зусіль.

Не відаю, про що в жахні години

Я міркував і що тоді було;

Пригадую лише прокльони, сльози

І як нараз постаріло чоло.

XLIV

Неначе відкриту книжку

В зіницях бачу жіночих.

Навіщо твій сміх оманний,

Якщо кажуть правду очі?

Заплач! Почуття малого

Свого не цурайсь, одначе.

Заплач! Нас ніхто не видить.

Глянь: я чоловік… — і плачу!

XLV

Всередині непевного склепіння,

Де час позначив камінь багрецем,

Ґотичний герб зобразив будівничий

        Упевненим різцем.

До гребеня гранітного шолома

Тягнувся плющ, і вився навманці,

І кидав тінь на щит, де було серце,

        Затиснуте в руці.

Уздрівши це, на тихому майдані

        Спинились ми нараз.

«Ось вірний знак, — промовила до мене, —

        Що шал мій не загас».

Ай! Правду щиру мовила напевне,

        Зізналася сама,

Що серце в неї у руці… десь-інде…

        У грудях — ні, нема.

XLVI

У сутінках поранила таємно

Мене цілунком — зради був то знак.

Мою руками шию охопила,

А ззаду в серце увійшов тесак.

Чому ж вона — усміхнена, щаслива —

Продовжує прогулянку свою?

Тому що не струмує кров із рани…

Бо я, вже мертвий, на ногах стою!

XLVII

У прірвах неба і землі бездонних

        Був я, і ті глибини

Побачив до кінця на власні очі

        Та розумом неспинним.

Коли ж дістався до безодні серця

        І зазирнув видюще,

Злякалися мої душа та очі:

        Така була глибока і чорнюща!

XLVIII

Так, наче крицю з рани витягають,

Я вирвав із мого єства любов,

Хоча мені здалося: в такий спосіб

        Я і життя зборов.

У капищі — кутку душі моєї

Свого божка я скинув з олтаря,

І світло віри, що у ній палало,

Загасло в порожнечі, мов зоря.

Але, щоби мою здолати звагу,

Навідує те видиво мене…

Коли ж я зможу сном таким заснути,

        Який всі інші прожене?!

XLIX

Подеколи стрічаюся я з нею —

Випадком, не для втіх;

Вона, йдучи, сміється, я питаю:

        — Звідкіль у тебе сміх?

А потім я всміхаюся до неї —

        То біль мій так сія,

Й гадаю: — Чи не так вона радіє,

        Як і радію я?!

L

Наче дикун — він грубою рукою

Теше боввана, щоби з темноти

Молитися до нього на колінах, —

        Вчинили я і ти.

Із вигадки смішної наших мізків

Відливши