Читати книгу - "Габрієла"

Антиподом Глорії в романі «Габрієла» виступає Малвіна, єдина дочка полковника Мелка Тавареса. Це один з найцікавіших жіночих образів у великій галереї жінок, що їм присвятив свої твори Жоржі Амаду. На відміну від Глорії, яка, особливо спочатку, пасивно пристосовується до феодальних звичаїв Ільеуса, Малвіна категорично відкидає таке становище, коли жінка цілком залежить від волі свого батька або чоловіка. Малвіна ненавидить місто, що живиться плітками та лихослів'ям. Спостерігаючи за тяжким життям своєї матері, яка не мала права голосу і була покірливою рабою батька, дівчина заприсяглася, що нікому не дасть себе поневолити, і таки досягла мети, розпочавши самостійне, незалежне ні від кого життя. Всі три жіночі образи доповнюють один одного. Покірлива Глорія, бунтівна Малвіна, чарівна Габрієла — кожна по-своєму намагається вирішити складні проблеми, які ставить перед ними життя.

Через два роки після видання роман «Габрієла», за повідомленням газети «О глобо», зайняв перше місце як найпопулярніша книга бразільської літератури. Значення роману виходить далеко за межі «Хроніки одного провінційного міста». З «Габрієли» починається якісно новий етап творчості Жоржі Амаду, тому що в цьому романі, як ні в якому іншому його творі, піддано глибокому всебічному аналізу політичну структуру країни, традиції, звичаї та мораль бразільського суспільства. Сам Жоржі Амаду зазначав, що, працюючи над романом «Габрієла», він хотів написати сонячну книгу, яку б читали всі, яка б зацікавила читача і не тільки б розважала його, а й примусила подумати над багатьма явищами бразільського життя.

Після опублікування «Габрієли» дехто з буржуазних критиків писав, що Жоржі Амаду нібито змінив напрямок своєї творчості, відмовився від своїх колишніх ідей. Та сам письменник неодноразово підкреслював, що він був і залишається комуністом і що в центрі його творчих задумів завжди стоятимуть проблеми життя, моралі та праці народу Бразілії.

Вірність своїм принципам та ідеям Жоржі Амаду продемонстрував і в одному із своїх останніх творів, у романі «Пальмова гілка, погони й пеньюар». Хоча цей роман зовсім не схожий на книги баїянського циклу — тут немає ні звичайного народного середовища, ані фантастичних подій, — але він є логічним продовженням попередніх творів письменника.

У листопаді 1937 року на площах Баії запалало вогнище, в яке кидали книжки прогресивних літераторів. Так почалися роки правління диктатора Варгаса, роки терору й політики зближення з гітлерівською Німеччиною. На початку роману Жоржі Амаду пише, що це історія про те, як два старих письменники-академіки, два вільнодумці оголосили війну нацизму та насильству. Коли помер член Бразільської академії літератури, талановитий поет Антоніо Бруно, на його місце претендує один з ідеологів фашистської доктрини в Бразілії, полковник-расист Агналдо Перейра. Не допустити «бразільського Геббельса» в Академію таку мету ставлять перед собою письменники Нунес та Портела і домагаються свого. Незважаючи на те, що фабула книги зосереджена навколо події місцевого значення, ця маленька, начебто суто літературна подія символізує боротьбу людей доброї волі проти фашизму.

В історії бразільської літератури творчість Жоржі Амаду становить цілу епоху, але значення її виходить далеко за межі однієї країни. В контексті латиноамериканської і світової літератури твори Жоржі Амаду позначені своєрідним оригінальним колоритом, забарвлені легендами та звичаями рідної землі, вони гостросоціальні, завжди сповнені любові до людини з усіма її проблемами й сподіваннями.

Маргарита ЖЕРДИНІВСЬКА

ГАБРІЄЛА

…В пахощах гвоздики

Розквіта весна.

Габрієла в світі

Є лише одна!..[1]

(Пісня збирачів какао)

Ця історія кохання «за досить дивовижних обставин», як любила казати дона Армінда, розпочалася саме того сонячного весняного дня, коли землевласник Жезуїньйо Мендонса застрелив із пістолета дону Сіньязінью Гуедес Мендонсу, свою дружину, впливову представницю місцевого товариства, досить огрядну шатенку, шанувальницю всіх престольних свят, а також лікаря Осмундо Піментела, хірурга-дантиста, схильного до поезії молодика, що прибув у Ільєус кілька місяців тому.

Саме того ранку, перш ніж трагедія схвилювала все місто, стара Філомена спромоглась, нарешті, виконати свою давню погрозу: покинула кухню араба Насіба і рушила ранковим поїздом у напрямку Агуа-Прети, де непогано влаштувався її син.

Як згодом твердив Жоан Фулженсіо, досить ерудований громадянин і власник паперової крамниці «Модело» — центру інтелектуального життя Ільєуса, — день для вбивства було обрано невдало, бо перше лагідне сонце після довгої пори дощів аж ніяк не породжувало в серцях жорстокості. Але оскільки землевласник Жезуїньйо Мендонса був людиною честі і досить рішучим у своїх діях, а також не виявляв жодної схильності до книг чи естетичних міркувань, такі думки навіть не промайнули в його заклопотаній голові. Щойно годинник відлічив другу годину дня, він, з'явившись раптово в садибі дантиста, кількома пострілами убив красуню Сіньязінью і спокусника Осмундо.

Цим самим він рішуче змусив місто забути про інші визначні події дня, серед яких не останнє місце належало інформації про відкриття першого автобусного маршруту, що зв'язав Ільєус із сусідньою Ітабуною, про каботажний пароплав «Костейра», що сів на мілину, заходячи вранці в порт, про грандіозний бал у клубі «Прогрес» і навіть про важливу пропозицію Мундіньйо Фалкана стосовно драг для розчистки гавані. Де вже тут було до дрібної особистої драми Насіба, що раптово залишився без куховарки; про це знали лише його найближчі друзі, та й то не надавали цьому ніякого значення. Увага всіх була прикута до хвилюючої трагедії. Очевидно, це пояснювалося тим, що плантатор, його дружина і дантист були представниками панівного класу, а також пояснювалось низкою досить цікавих пікантних подробиць у згаданій історії. Адже це не секрет, що, незважаючи на хвалькуваті заяви стосовно прогресу міста («Ільєус цивілізується блискавично», — писав доктор Езекієл Прадо, відомий адвокат, в газеті «Діаріо де Ільєус»), надмірну цікавість викликають завжди історії, подібні до нашої, історії, сповнені пристрасті, кохання, ревнощів, крові. Час приглушив відлуння останніх пострілів у боротьбі за землю; проте від тих героїчних часів залишилась у душах жителів Ільєуса жадоба до кровопролиття. Вони люблять похизуватися хоробрістю, носять заряджену зброю вдень і вночі, п'ють, грають у карти. Усталилися також деякі закони, які й досі характерні для їхнього життя. Один з них, найголовніший, взяв гору саме в цей день: честь ошуканого чоловіка могла бути «очищена» лише смертю винуватців ганьби. Цей закон, не зафіксований жодними кодексами, але твердо закарбований у свідомості людей, прийшов із сивої давнини,